15. Срібло проти полину та ціна прощення

​Повітря в підземеллі застигло, перетворившись на важку, прохолодну тишу. Тільки краплі води десь далеко в темних дренажних каналах стукали по каменю — повільно, наче відраховували останні секунди перед катастрофою.

​Дарина замерла біля мармурового п’єдесталу. Її пальці, що стискали викрадене Насіння Прарослини в кишені, змерзли і затерпли. На тлі відчинених дубових дверей, залитих тьмяним сріблястим сяйвом, стояла висока постать Білого мага.

​Дарій не робив ніяких загрозливих рухів. Він просто стояв у дверному прорізі, спираючись на свій довгий дерев’яний посох. У тьмяному світлі білого каменю його сірі, прозорі очі здавалися дивовижно глибокими й сумними. Від нього не віяло загрозою чи гнівом — від нього йшло те саме спокійне, літнє тепло, яке Дарина вперше відчула в міській бібліотеці та в запаху купальського чебрецю.

​Але в голові Дарини миттєво спалахнули отруйні, сухі слова Яна, наче шурхіт згаслого листя: «Він мисливець... Він прийшов, щоб знищити твоє джерело... Вони бояться тебе й прагнуть запечатати твою силу...»

​— Відступи, — прошепотіла Дарина. Її голос звучав глухо, але в ньому вже з’являлися сталеві, холодні нотки. — Відступи, Дарію. Не ставай у мене на шляху.

​Дарій повільно похитав головою. Його погляд опустився на її кишеню, де ховалося згасле насіння, а потім піднявся вище — до срібного Алатиря на її шиї, який тепер на чверть був покритий вугільно-чорними, гострими прожилками.

​— Ти береш те, що не належить тобі, Дарино, — м’яко мовив він. Його голос лунав мов тихий дзвін срібного дзвоника в порожньому храмі. — Це насіння — не просто магічний камінь чи батарейка для сили. Це жива душа першого дерева цієї землі. Ян хоче використати його, щоб отруїти джерела коледжу й підкорити собі міські лінії. Ти ж відчуваєш, як воно згасло в твоїх руках...

​— Брехня! — вигукнула дівчина, роблячи крок уперед.

​Чорний онікс у її кишені різко, боляче вдарив крижаним пульсом прямо в долоню. Позичена сила полину, що живилася її оманою та острахом бути відкинутою, миттєво піднялася хвилею до скронь. Очі дівчини на мить затягло темним, каламутним серпанком.

​— Ян — єдиний, хто не лякається моєї сили! — гаряче говорила вона, зминаючи пальцями край куртки. — Він вчить мене не бути слабкою! А ви... ви з Катрею хочете, щоб я повернулася на хутір і до кінця днів була простою дівчинкою, яка боїться власної тіні! Я не повернуся в минуле!

​— Ти плутаєш силу з насильством, Дарино, — тихо заперечив Дарій. Він зробив один повільний крок углиб зали, не піднімаючи посоха для захисту. — Справжня сила Творення — це не підпорядкування інших. Вона в тому, щоб давати життя, захищати й зцілювати. Твій рід століттями тримав цей баланс. Подивися на свій Алатир. Він темніє не від часу — він вмирає від того, що ти віддаєш свою волю людині, яка бачить у тобі лише інструмент.

​— Мовчи! — закричала Дарина.

У її серці запекло з такою силою, що дівчина не витримала. Слова Дарія потрапляли точно в ціль, розриваючи захисну оболонку оніксу, і цей біль був нестерпним. Щоб заглушити його, щоб зупинити цю правду, яка загрожувала розвалити весь її крихкий світ, Дарина випростала руку вперед.

​Темна, накопичена всередині сила полину та гніву, підживлена чорним каменем Яна, вирвалася з її долоні.

​Це був не просто магічний імпульс. Це був важкий, розпечений удар чорного туману, здатний розірвати залізні двері чи збити з ніг дорослого чоловіка. Смуга темної енергії із свистом і тріском розрізала вологе повітря підземелля, прямуючи точно в груди Дарія.

​Вона чекала, що він підніме свій срібний посох. Вона чекала, що він виставить щит, як це робив Ян під час їхніх тренувань, або ударить у відповідь своєю білою магією. Вона була готова до бою — це виправдало б її лють, це довело б, що він — ворог!

​Але Дарій не підняв посох.

​Він навіть не ступив убік.

​Він просто залишився стояти на місці, дивитися на неї зі спокійною, безмежною печаллю й ніжністю в сірих очах. Він добровільно опустив свою зброю, відкриваючи груди під її удар.

​— Ні!.. — вирвалося з горла Дарини, але було пізно.

​Темний промінь із силою врізався в ліве плече і груди Дарія. Гучний, сухий тріск відбився від білокам'яних стін сховища. Тіло Білого мага хитнулося, відкинуте ударною хвилею, і він важко впав на кам'яну підлогу біля самого порога. Його срібний посох вислизнув із рук і з дзенькотом відкотився вбік, а плащ на плечі миттєво просочився темно-червоною кров'ю, що швидко розливалася по білій тканині.

​В повітрі розлився дикий, згаслий запах горілого полину й заліза.

​Дарина застигла. Її витягнута рука затремтіла й безсило впала вздовж тіла. Серце зупинилося, а потім вдарило в ребра з такою силою, що в роті став відчутним гіркий присмак міді.

​— Чому?.. — прошепотіла вона, ступаючи один тремтливий крок до нього. Її голос зламався. — Чому ти... чому ти не захищався?! Ти ж міг відбити це! Ти ж маг!

​Дарій важко, переривчасто зітхнув. Його обличчя стало смертельно блідим, а на губах з’явилася тонка цівка крові. Але він повільно підвів голову, спираючись ліктем на холодний камінь підлоги, і подивився на неї. У його погляді не було ані краплі злості. Ані докору. Лише глибока, пронизлива жалість.

​— Якщо я вдарю тебе у відповідь, Дарино... — його голос звучав дуже тихо, майже на межі чутності, але кожне слово лунало в порожній залі мов грім, — ...тоді Ян остаточно переможе. Він доведе тобі, що цей світ складається лише з ворожнечі й страху. А я хочу... щоб ти знала: є те, що сильніше за темряву. Це здатність вибачати.