14. Насіння прарослини та випробування темрявою

​Наступного вечора сутінки упали на коледж раніше ніж звичайно. Місто затягнуло дрібною, пронизливою мжичкою, а важке сіре небо здавалося опущеним прямо на черепичні дахи старих корпусів.

​Дарина сиділа в кабінеті Яна на цокольному поверсі корпусу Б. У кімнаті горіла лише одна настільна лампа з зеленим абажуром, кидаючи довгі тіні на старовинні шафи із сухими гербаріями та запечатаними сувоями.

​Ян стояв біля вікна, спиною до дівчини. Його фігура здавалася вилитою з темного чавуну. Він повільно повертав у пальцях важкий срібний перстень з ієрогліфами.

​— Ти готова до справжнього кроку, Дано? — його голос лунав тихо, але в ньому відчувалася залізна, представлена влада. — Слова та теорія більше не мають значення. Мені потрібно побачити, чи готова ти стати поруч зі мною, чи ти так і залишишся дівчинкою, яка лякається власного тіні.

​Дарина випросталася на стільці. Чорний онікс у її кишені приємно холодив пальці, заглушаючи будь-який страх. Її обличчя залишалося спокійним і байдужим.

​— Я готова, Яне. Що я маю зробити?

​Ян повільно повернувся до неї. В його темно-карих очах спалахнув задоволений вогник.

​— Наш коледж був збудований не просто так, — мовив він, підходячи ближче й спираючись долонями на крайок столу. — Під центральним корпусом, за підвалами кафедри загальної ботаніки, розташоване таємне сховище прадавніх артефактів. Його запечатали ще сто п'ятдесят років тому Білі маги. У тому сховищі зберігається скляна капсула з Насінням Прарослини — першого дерева, яке росло на цих землях ще до того, як люди почали будувати міста.

​Він подався трохи вперед, знижуючи голос до довірчого шепоту:

​— Це насіння володіє колосальним джерелом первинної, неприборкуваної сили. Якщо ми здобудемо його, ми зможемо проростити його в нашому колі. Воно дасть тобі таку могутність, що жоден магічний бар'єр чи підступний «білий мисливець» більше ніколи не змусить тебе тремтіти. Але Білі маги закрили сховище рунічними замками. Звичайний темний маг не може туди вступити — замки спопелять його.

​— Але я можу? — здогадалася Дана.

​— Твій Алатир — ключ від Творення, — посміхнувся Ян, торкаючись кінчиками пальців її плеча. — Твоя кров має чистоту прадавнього роду. Замки сприймуть тебе як свою. Ти пройдеш крізь захисний контур, дістанеш капсулу із насінням і принесеш її мені.

​Він простягнув їй невеликий флакон із темного скла, запечатаний чорним воском.

​— Якщо на шляху трапляться охоронні закляття чи жива варта — окропи цим настоєм двері. Це розчинить будь-який білий захист. Ти зробиш це для нас, Дано?

​Дарина подивилася на флакон. Усередині неї на коротку секунду прокинувся тонкий, переляканий голос: «Викрадення? Заборонене сховище? Це ж злочин...» Але онікс у кишені миттєво відгукнувся крижаним пульсом, заглушаючи сумніви. Ян дивився на неї з такою надією, з такою «пристрастю» та довірою, що відмовити йому здавалося зрадою їхнього союзу.

​— Я зроблю це, — твердо мовила вона, беручи флакон.

​О півночі центральний корпус коледжу здавався гігантським заснулим монстром. Гучні кроки відбивалися від високих склепінь коридорів, але Дана йшла безшумно. Вона була одягнена в темну куртку, її волосся було зібране у вузол, а на шиї під одягом важко висів Алатир.

​Вона спустилася в глибокі підвали під кафедрою ботаніки. Тут закінчувалися сучасні стіни й починалася древня, запечена цегляна кладка. Повітря пахло сирістю, старим вапном і дивним, солодкувато-трав’яним ароматом, від якого затерпали губи.

​Попереду виднілися важкі дубові двері, ковані залізними смугами. На них не було звичайного замочного отвору. У центрі дверей стирчав опуклий барельєф із зображенням розквітлої конюшини, охопленої сяючими рунами.

​Це було Таємне Сховище.

​Дарина підійшла до дверей. Як тільки вона зробила крок у захисне коло, руни на залізі спалахнули м'яким, сріблясто-блакитним світлом. Магія Білих магів відчула її наближення. Зміїні візерунки засичали, підводячись над металом, готовими вдарити по силі вторгнення.

​Дівчина дістала флакон, який їй дав Ян, але перед тим, як відкупорити його, її рука затремтіла. Вона простягнула ліву долоню й торкнулася центрального барельєфа.

​Срібний Алатир на її шиї раптом спалахнув у відповідь! Дві магії — магія прадавнього захисту сховища та магія її роду — впізнали одна одну. Вони були одного походження. Сріблясті руни на дверях не вдарили її. Вони м'яко замиготіли, розступаючись у боки, мов пелюстки квітки під ранковим сонцем. Важкі дубові двері з тихим, глибоким стогоном повільно відчинилися самі, навіть без використання полинової отрути Яна.

​Дарина затамувала подих. Вона сховала флакон назад у кишеню й переступила поріг.

​Всередині сховища панував абсолютний спокій. Це була невелика кругла зала з білого каменю. У центрі, на високому мармуровому п’єдесталі, під прозорим скляним ковпаком лежала невелика, розміром із волоський горіх, чорно-золота насінина. Вона не була сухою — від неї пробивалися тонкі, світло-зелені жилки, що пульсували живим, золотавим світлом. Вона дихала.

​Це було Насіння Прарослини. Первинна сила чистого Творення.

​Дана повільно підійшла до п’єдесталу. Коли вона наблизила руку до скляного ковпака, золоте сяйво насінини відбилося в її синіх очах. На мить дівчина відчула неймовірне піднесення: це була не отруйна, сп’яняюча сила Яна, а чисте, спокійне захоплення від краси дикої природи. Насіння кличе її. Воно довіряло їй.