13. Стіна мовчання, згаслі лінії та глухий бар'єр

​Вівторок перетворив гуртожиток на холодний, беззвучний склеп. Після вечора в оранжереї Дарина повернулася іншою. Вона більше не мала в очах і краплі сумніву чи вагання, які посіяли в ній відвідини бібліотеки та спогади про Дарія. Її хода стала безшумною, обличчя — неприступно-гладеньким, мов висіченим із білого мармуру, а довкола постаті висіло таке щільне, арктичне відчуження, що навіть повітря в кімнаті здавалося розрідженим.

​Вона повністю, невтомно й систематично ігнорувала Катрю.

​Коли рудоволоса дівчина намагалася заговорити до неї біля дзеркала, Дарина дивилася крізь неї, наче Катря була невидимкою. Коли Катря викладала на стіл свіжі яблука чи пропонувала разом піти на лекцію з ботаніки, Дарина просто мовчки збирала свої зошити, виходила з кімнати й зачиняла двері. Жодного слова. Жодної емоції. Навіть роздратування чи гніву — лише абсолютна, крижана пустка.

​Онікс у кишені Дарини діяв як надійний, недоступний бункер, що глушив будь-які імпульси совісті чи спогадів. А срібний Алатир під її светром дедалі більше вкривався похмурими чорними прожилками, що розповзалися від центрального каменя, мов сітка засохлих судин.

​Катря відчувала, як у неї опускаються руки. Всередині неї закипала суміш розпачу, люті та безпорадності. Сирники з сонячним медом і купальським чебрецем надійно розтопили лід лише на одну коротку мить, але Ян швидко зробив «щеплення» від цієї теплоти, міцніше затягнувши полиновий зашморг під час свого вечірнього побачення.

​«Вона йде на дно, — крутилося в голові Катрі, коли вона самотньо крокувала довгим коридором третього поверху. — Вона прямо зараз крокує в прірву, посміхаючись цьому блідому виродку, а я навіть не можу докричатися до неї!»

​О другій годині дня, коли Дарина знову кудись пішла — запевняючи себе, що прямує на додаткові заняття до кафедри, а насправді вирушаючи на чергову інструктаж-зустріч із Яном, — Катря прийняла єдине вірне рішення.

​Вона дістала свій телефон і вирішила зробити те, що робила завжди в найважчі хвилини життя — зателефонувати рідним. Спробувала подзвонити в Яблунівку. До бабусі Олени.

​Бабця Олена була не просто рідною людиною для Дарини. Вона була єдиною хто він любив і оберігав. Якщо хтось у цьому світі й міг через сотні кілометрів пробити полиновий туман Яна й повернути дівчині глузд — це була вона.

​Катря сіла на ліжко, набрала номер стаціонарного телефону в Яблунівці й приклала трубку до вуха.

​У динаміку пролунали довгі, повільні гудки. Один... два... три...

​— Ну ж бо, бабцю Олено, підніміть трубку... — благально прошепотіла Катря, зминаючи пальцями край покривала.

​Гудки раптом обірвалися. Замість звичного тріску старої сільської лінії в динаміці пролунав дивний, важкий шумок, схожий на шелест сухого полину під поривом степового вітру. А потім — глухий, важкий металевий гул.

​«Неможливо встановити з'єднання. Перевірте правильність набраного номера», — промовив механічний, знеособлений голос автовідповідача.

​Катря нахмурилася. Вона скинула виклик і набрала знову. Потім ще раз. І ще.

​Результат був один і той самий. Після трьох звичайних гудків лінію зрізало химерним шипінням, від якого по шкірі рудоволосої дівчини пробігали огидні мурашки.

​— Що за бісівщина?.. — пробурмотіла Катря, підводячись із ліжка.

​Вона вирішила спробувати інший шлях. Увійшовши в месенджер, вона спробувала відправити голосову замітку сусідці бабці Олени, тітці Марії, яка завжди мала інтернет і часто допомагала старенькій зв'язуватися з містом.

​Натиснувши кнопку «Відправити», Катря із жахом побачила, як червоний значок помилки миттєво спалахнув біля повідомлення. Поруч із піктограмою мережі Wi-Fi на екрані її смартфона з'явився маленький сірий знак оклику.

​Інтернет зник. Мобільний зв'язок наглухо згас.

​Катря вискочила з кімнати в коридор. Там дівчата з сусідніх блоків судорожно струшували свої телефони, намагаючись спіймати сигнал.

​— Дівчата, у вас працює мережа? — голосно запитала Катря.

​— Ні! — роздратовано відповіла першокурсниця Світлана. — П'ять хвилин тому все просто вмерло. Навіть звичайний мобільний оператор показує «немає мережі». Якийсь збій на вишці, мабуть.

​Але Катря знала: це не збій.

​Вона швидким кроком підійшла до великого вікна наприкінці коридору, яке виходило на внутрішній двір гуртожитку та бічну алею, що вела до старого корпусу Б.

​Те, що вона побачила надворі, змусило її серце застигнути в крижаному переляку.

​День був хмарним, але світлим. Проте довкола будівлі гуртожитку — рівним, ідеально окресленим півколом — почав згущуватися дивний, ледь помітний для звичайного ока купол із сизого, брудного туману. Він не осідав на землю, як звичайний ранковий туман. Він висів у повітрі непорушною стіною, перетинаючи крони дерев і верхівки парканів. Від цього туману віяло тим самим виснажливим, гірким запахом згаслого вогнища та сушеного полину.

​Ян заблокував гуртожиток.

​Він відчув, що Катря й Дарій намагаються знайти шпарини в його захисті. Він зрозумів, що зв'язок із Яблунівкою та бабцею Оленою — це єдина нитка, яка ще утримувала Дарину від остаточного падіння. І він просто відрізав цю нитку. Створив глухий магічний бар'єр, який не пропускав ні радіохвилі, ні магічні імпульси, ні молитви.