12. Дзеркала Оранжереї, липовий мед та пастка для серця

​Після зустрічі в бібліотеці та розмови з Дарієм Дарина почувалася так, ніби її свідомість розкололася навпіл. Одна частина — стара, рідна, що відгукувалася на запах чебрецю та Катриних сирників, благала зупинитися, зняти з шиї срібний Алатир і вибігти геть із цього похмурого міста. Інша ж частина, вихована останніми тижнями, щодня живилася крижаним холодом чорного оніксу в кишені та прагнула сили, аби більше ніколи не відчувати себе слабкою.

​Ян відчув цей перелом миттєво. Його зв'язок із Дариною через полинове скріплення був надто тонким і чутливим, щоб він міг прогледіти її вагання.

​Понеділкового вечора, коли над коледжем знову згустилися важкі, сутінкові хмари, Дарина отримала від нього не короткий сухий наказ через Дениса, а записку на цупкому, пахучому папері. На ньому був виведений витончений каліграфічний напис: «Чекаю на тебе о восьмій вечора біля бічної хвіртки ботанічного саду. Я знаю, що твій розум затуманили чужі слова. Дозволь мені повернути тобі спокій».

​О восьмій вечора в ботанічному саду панувала тиша, порушувана лише шелестом мокрого листя під ногами. Стара скляна оранжерея, збудована ще на початку минулого століття, сяяла зсередини м’яким, приглушеним бурштиновим світлом.

​Дарина повільно штовхнула важкі ковані двері. Всередині було тепло, а вологе повітря пахло екзотичними ліанами, вогкою землею та гіркуватим ароматом квітучого олеандру. У центрі оранжереї, біля невеликого мармурового фонтана із сухою чашею, стояв круглий столик, накритий темною скатертиною. На ньому горіли високі воскові свічки, відкидаючи довгі, тремтливі тіні на скляний купол. Поруч стояв кришталевий графін із темним, наче запечена кров, напоєм та ваза з рідкісними, темними орхідеями.

​Ян чекав на неї. Він був без свого звичного похмурого пальто — у білосніжній сорочці з розстебнутим коміром, яка контрастувала з його синювато-чорним волоссям. Його обличчя в світлі свічок здавалося виліпленим із блідого мармуру, а очі палали дивним, майже гіпнотичним вогнем.

​— Ти прийшла, — тихо мовив він, ступивши крок їй назустріч. Його голос лунав наче оксамитовий шурхіт хвилі. — Я відчував, як тобі важко ці дні, Дано. Я бачив, як чужі, сірі люди намагалися отруїти твою душу своїми дрібними сумнівами.

​Дарина зупинилася за кілька кроків від нього, міцно стискаючи ремінь свого рюкзака.

​— Ян... — її голос злегка затремтів. — Катря і той хлопець із бібліотеки... Вони кажуть, що ти використовуєш мене. Вони кажуть, що онікс забирає моє життя, а Алатир псується через темну магію.

​Ян тихо, смутно засміявся, похитавши головою. У цьому сміху була така щира, майже батьківська печаль, що Дарині на мить стало соромно за свої підозри.

​— Вони бояться тебе, дівчинко, — Ян підійшов ближче, повільно, не роблячи різких рухів, і простягнув руку, обережно торкаючись кінчиками пальців її підборіддя. Його долоня була прохолодною, але від цього дотику по шкірі Дарини пробіг знайомий, солодкий трепет. — Посередність завжди боїться тих, у кому горить справжнє полум'я. Твоя руда подруга хоче, щоб ти залишалася такою ж сірою та беззахисною, як вона сама. Щоб ти пекла з нею пироги й боялася кожного коменданта чи викладача. А той «білий» хлопець... Він лише лялька в руках застарілого Ордену, який звикає знищувати все, що не може підкорити.

​Він підвів її до дзеркальної стіни оранжереї, де в напівтемряві відбивалися їхні силуети.

​— Подивися на себе, Дано, — шепотів він їй прямо у волосся, і його дихання обпікало шию. — Згадай, якою ти приїхала сюди. Перелякана дівчинка з хутора, яка здригалася від кожного крику й не мала жодного друга в цьому величезному, холодному місті. Хто був поруч із тобою, коли тобі було самотньо? Хто розгледів у тобі велику силу? Вони? Ні. Тільки я.

​Його пальці обережно ковзнули по її плечі, опускаючись до кишені, де лежав чорний онікс. Він витягнув камінь і поклав його на її відкриту долоню, накриваючи своєю долонею зверху.

​— Вони кажуть, що камінь отруйний, бо не розуміють його природи. Це не отрута, Дано. Це щит. Я дав його тобі, щоб захистити твою вразливість від цього жорстокого світу. Ти потрібна мені. Не твоя сила, не твій Алатир — ти сама. Твоя чиста, дика душевність, яку я прагну зберегти від їхнього бруду.

​Дарина дивилася на їхнє відображення в дзеркалі. У тьмяному світлі свічок Ян здавався їй прекрасним і небезпечним принцом із казок, які їй колись читала бабуся. Його слова зачіпали найглибші струни її душі — струни самотності, страху бути відкинутою та прагнення бути потрібною. Вона справді почувалася чужою в цьому місті. І Ян здавався єдиним якорем, який утримував її на плаву.

​— Але чому тоді Алатир темніє? — прошепотіла вона, підводячи на нього свої сині очі, в яких знову замигтіла боротьба.

​— Тому що він перебудовується, — легко збрехав Ян, нахиляючись ще нижче. Його обличчя опинилося за міліметр від її обличчя. — Стара магія твого роду була слабкою, сільською. Вона розрахована на травки та городні замовляння. Алатир пристосовується до нової, вищої сили, яку ми розкриваємо разом. Не бійся цього перетворення. Довірся мені.

​Він узяв її за руку й повів до столу, налив у кришталевий келих трохи темного напою, від якого пахло густим липовим медом, терпкими ягодами та легким винним осадом.

​— Пий, — м'яко мовив він, подаючи їй келих. — Це настій із цілющих квітів, який поверне тобі сили. Сьогодні я хочу, щоб ти забула про всі тривоги. Сьогодні є тільки ти й я.