11. Аромат домашнього вогнища та таємниця древнього сувою

Наступний ранок у гуртожитку, що зазвичай починався з гуркоту посуду на спільній кухні та шелесту старих газет, сьогодні був особливим. ​Катря піднялася ще до світанку. У її кутку кімнати панував порядок, якого тут не було вже тиждень. Вона дістала свій найкращий фартух у дрібну волошку, розставила на дерев’яному столі принесені з ринку продукти: жирний домашній сир із солодкуватим вершковим запахом, жовтки курячих яєць, трохи пшеничного борошна, сушену м’яту та ту саму завітну баночку вишневого меду. На краю столу чекав полотняний мішечок, який їй передав Дарій — сушені квіти золотушника та купальського чебрецю.

​Коли дівчина розв’язала мотузку мішечка й висипала дрібку золотистого пилку в мед, повітрям кухні пролилася дивовижна хвиля: зник виснажливий запах хлорки, запах сирості з коридору і навіть важкий, полиновий осад, що лишився після останнього візиту Дарини.

​Катря замісила тісто, вкладаючи в кожен рух усе своє тепло, усю свою любов до подруги, з якою ще місяць тому вони ділили одну пайку яблучного пирога. На розігрітій пательні зашипіло масло. За кілька хвилин поверхнею поширився такий п’янкий, затишний і рідний аромат, що з сусідніх кімнат почали визирати сонно-здивовані студенти.

​— Катрусю, ти що, ресторан відкрила? — пробурмотів хтось із третього курсу.

​— Це для себе. І для однієї дуже впертої дівчини, — відрізала Катря, не знімаючи посмішки.

​Коли золотисті, пухкі сирники були готові, вона полила їх сонячним медом зі світлою магією Дарія й виклала на біле керамічне блюдо.

​У цей момент двері кімнати прочинилися, і на порозі з’явилася Дарина. Вона була вдягнена в темний светр, її обличчя залишалося блідим, а в руках вона тримала підручник з анатомії рослин. На її шиї під коміром ховався срібний Алатир, а в кишені незмінно лежав чорний онікс Яна.

​Дарина зупинилася на порозі кухні, наче вперлася в невидиму стіну.

​Запах. Цей аромат не просто пахнув їжею. Він пробивав полиновий захист Яна, мов сонячний промінь, що розрізає ранковий туман. Аромат домашнього сиру, вишневого меду й чебрецю миттєво переніс її свідомість назад — у маленьку кухню в Яблунівці, де бабуся Олена щонеділі виймала з печі гаряче частування, а за вікном співали птахи.

​У голові Дарини щось боляче забриніло. Крижана завіса оніксу на мить дала тріщину.

​— Катрусю?.. — тихо, здивовано прошепотіла Дарина. У її синіх очах вперше за довгий час з’явився живий, теплий промінь — не той скляний погляд, що був у лабораторії чи на вахті, а погляд її колишньої, рідної Даринки.

​— Сідай, — м’яко сказала Катря, рухаючи до неї стілець і ставлячи перед нею тарілку. — Я пам’ятаю, що ти не снідала нормально вже три дні. З'їж хоч один. Це з нашого меду. З дому.

​Дарина повільно наблизилася. Її рука, що тримала підручник, тремтіла. Вона простягнула пальці й узяла один гарячий сирник.

​Як тільки вона вкусила його, світлий пилок золотушника та купальського чебрецю подіяв. Всередині Дарини вибухнула справжня хвиля тепла. Не холодний, п’янкий азарт влади, який їй дарував Ян, а чисте, спокійне, глибоке відчуття захищеності. Вона згадала, як це — бути любимою просто так, без жодних вимог «бути володаркою» чи «ставати вищою за людей».

​Сльоза, справжня, гаряча сльоза, повільно викотилася з її ока й впала на біле керамічне блюдо.

​— Я... я заплуталася, Катю... — прошепотіла Дарина, опускаючи голову. Вона торкнулася рукою свого горла, де під светром боляче нагрівся Алатир.

​Але в ту ж секунду чорний онікс у її кишені різко став крижаним, майже пекучим. Темна заклята магія Яна, відчувши загрозу, активізувалася. Позичена сила полину знову вдарила в скроні дівчини.

​Дарина раптом різко відсахнулася від столу, випустивши сирник із рук. Її обличчя знову затяглося холодною маскою, а очі стали порожніми.

​— Навіщо ти це робиш? — її голос знову став чужим і механічним. — Ти думаєш, що мене можна купити їжею? Ти нічого не розумієш, Катре. Я більше не дитина з хутора. Залиш мене в спокої.

​Вона розвернулася і швидким кроком вийшла з кухні, гримнувши дверима.

​Катря залишилася стояти біля пательні. Вона не розплакалася. Вона подивилася на напівз’їдений сирник і стиснула кулаки.

​«Ідея спрацювала, — подумала рудоволоса дівчина з залізною впевненістю. — Твоя заклята магія хитається, Яне. Вона згадала дім. І ми з Дарієм змусимо її згадати все решту».

​Після подій на кухні Дарині було важко залишатися в кімнаті. Вона відчувала дивний, тривожний внутрішній розколот: одна її частина прагнула до Яна та його темного кола, а інша — та, яку збудив аромат чебрецю — пекла болем і вимагала відповідей.

​Шукаючи затишку від власних думок, Дарина попрямувала до центральної міської бібліотеки. Це була стара триповерхова будівля з високими стелями, дубовими шафами та ароматом столітнього паперу. Тут завжди панувала тиша, яка зазвичай заспокоювала її.

​Вона піднялася на другий поверх, у зал рідкісних видань та краєзнавства, і сіла за дальній стіл біля масивного вікна, відкривши підручник. Але читати вона не могла. Слова розпливалися перед очима.

​— Ця книга не дасть відповідей на те, що діється в твоєму серці, Дарино.

​Дівчина здригнулася й підвела голову.

​Навпроти неї, тихо відсунувши важке дубове крісло, сів Дарій. Він був без своєї куртки — лише в темному плетеному светрі, але від нього віяло тим самим знайомим, затишним запахом чебрецю та липового цвіту, який вона відчула вранці в сирниках. У його сірих, прозорих очах не було ворожості — лише глибока, нескінченна ніжність.