9. Товариство оніксу, п'янка воля та нічний візит

​Субота принесла із собою довгоочікуване затишшя від дощу, але не від туману, який тепер щільною ковдрою вкривав підніжжя міських багатоповерхівок. Після вчорашньої втечі Катрі кімната в гуртожитку здавалася Дарині чужою та порожньою. Рудоволоса подруга прийшла пізно вночі, мовчки зібрала кілька речей у рюкзак і пішла, кинувши на прощання лише коротке: «Я переночую в знайомих».

​Під впливом полинового скріплення Дарина навіть не поворухнулася. Вона лише байдуже провела очима силует подруги, відчуваючи всередині лише холодний спокій, який дарував чорний онікс. Звичайні люди стали для неї далекими простаками, мов персонажі з давно прочитаної книги.

Після полудня в кишені Дарини завібрував телефон. На екрані висвітилися короткі слова від Дениса: «Ян чекає. Кафе "Полин і Залізо", підвальний зал. Будь о 17:00».

Дарина навіть не подумала відмовитись чи хоч якось перестрахуватися - онікс робив свою справу і дівчина сприймала все що стосувалося Яна як саме собою зрозуміле.

​Кафе знаходилося в одному з напівпідвальних приміщень старого кварталу, неподалік від коледжу. Спустившись крутими кам'яними сходами, Дарина штовхнула низькі двері й опинилася в напівтемному залі, де пахло міцною кавою, сухими травами та дорогим тютюном. Замість звичних яскравих ламп тут горіли тьмяні бра у вигляді кованих ліхтарів.

​У самому кутку, за дальнім столом, відгородженим від решти залу важкою оксамитовою шторою, сидів Ян. Поруч із ним перебував Денис — той самий мовчазний хлопець, який передавав їй записки в коледжі. Але вони були не одні. За столом сиділи ще двоє: висока дівчина з короткою стрижкою та гострими, як у лисиці, рисами обличчя, яка ліниво крутила в пальцях тонку сигарету, та кремезний хлопець у шкіряній куртці, що зосереджено перемішував ложкою густу чорну каву.

​Коли Дарина підійшла, Ян підвівся і м'яко посміхнувся, вказуючи їй на вільне крісло поруч із собою.

​— А ось і наша лісова квітка, — його голос пролунав тихо, але всі за столом миттєво замовкли й повернули голови до Дарини. — Знайомтеся, друзі. Це Дана. Та сама дівчина, чиє джерело здатне оживити навіть камінь. Ну, або змусити його зів'янути, якщо знадобиться.

​Дівчина з гострим обличчям окинула Дарину прискіпливим, оцінюючим поглядом, а потім випустила тонку цівку диму.

​— Я Марта, — неохоче представилася вона. Та скинула дівчину неприязним оцінюючим поглядом, як ото щось неприємне, що доводиться терпіти.— А це Влад. Ян багато про тебе розповідав, новенька. Казав, що твій Алатир — це щось неймовірне. Але поки що я бачу лише бліду дівчинку з переляканого хутора.

​— Марто, тримай свій язик за зубами, — холодно обірвав її Денис, навіть не підводячи очей від столу. — Вона пройшла скріплення полином. Вона вже одна з нас.

​Дарина сіла, відчуваючи, як онікс у кишені приємно холодить стегно. Раніше їй би не сподобалась Марта, Денис здався б дивним, заважав би запах сигарет та тьмяність навколо, а зараз… Її  не лякала ця компанія. Навпаки, тут, серед цих похмурих і впевнених у собі людей, вона вперше за довгий час відчула себе на своєму місці. Вони не дивилися на неї як на монстра, як професор Богдан у лабораторії. Вони бачили в ній силу.

​— Вони такі ж, як ти, Дано, — Ян поклав свою холодну долоню поверх її руки, і його перстень з оніксом виблиснув у тьмяному світлі. — Вони не ховаються за дурними правилами Білих магів. Ми беремо від цього світу те, що належить нам по праву сили. І сьогодні я хочу, щоб ти відчула, що це таке — справжня воля.

​— Що ви маєте на увазі? — тихо запитала Дарина, дивлячись на нього.

​Ян нахилився ближче, і його запах полину знову окутав її розум, витісняючи будь-які залишки сумнівів.

​— Твоя магія Творення досі працювала лише назовні — на рослини, на землю. Але справжня сила полягає в тому, щоб творити нову реальність навколо себе. Підпорядковувати собі волю тих, хто стоїть на твоєму шляху. Звичайні люди — це просто пластилін, Дано. Вони слабкі, їхні розуми повні страхів та дрібних турбот. Ти можеш формувати їхні думки так, як тобі потрібно.

​Влад, який досі мовчав, глухо засміявся:

​— Особливо, коли ці «декорації» заважають тобі жити. Наприклад, як твій комендант у гуртожитку.

​Дарина здригнулася. Микола Петрович, комендант їхнього блоку, був справжнім жахом для всіх студентів. Суворий, запеклий відставник, який ненавидів молодь, перевіряв кімнати з лінійкою і міг вигнати з гуртожитку за найменше порушення комендантської години. Саме через нього Дарина останні дні постійно нервувала, повертаючись пізно від Яна.

​— Сьогодні субота, — Ян хитро примружив очі. — Ти повернулася пізно, твій телефон був вимкнений, а твоя руда подружка, здається, написала рапорт про те, що ти не ночувала в кімнаті. Микола Петрович уже чекає на тебе з документами про виселення. Це твій шанс, Дано.

​— Що я маю зробити? — у грудях Дарини раптом прокинувся дивний, незнайомий раніше азарт. Це не був страх — це було передчуття чогось великого і п'янкого.

​— Ми підемо разом, — Ян підвівся, накидаючи на плечі куртку. — Я покажу тобі, як відкрити замок у його голові. Ти сама змусиш його забути про всі правила.

​Гуртожиток зустрів їх тишею та запахом хлорки. Ян, Денис та Дарина зайшли через боковий вхід, який Денис спритно відкрив за допомогою якогось темного закляття на замок. Вони піднялися на перший поверх, де знаходилася скляна вахтова кімната коменданта.