8. Мертва флора, крижані погляди та перший слід

​П'ятничний ранок зустрів коледж неприємним, дрібним дощем, який розмивав залишки осіннього тепла й змушував студентів ховати носи у високі коміри курток. У коридорах корпусу А, де зазвичай пахло свіжою кавою та парфумами, сьогодні панувала якась особлива, гнітюча напруга.

​Дарина йшла коридором, наче невидимий привид. Студенти, які проходили повз, підсвідомо відступали вбік, поступаючись їй дорогою. Вони й самі не могли б пояснити, чому це роблять — просто від постаті колись тихої та непомітної дівчини тепер віяло таким пронизливим, арктичним холодом, що бажання посміхатися чи жартувати поруч із нею зникало миттєво.

​Полинове скріплення Яна працювало бездоганно. Розум Дарини був чистим, наче вимита дощем бруківка. Вона більше не здригалася від різких звуків, не відчувала провини перед Катрею й не згадувала про дивного сіроокого хлопця з альтанки. Її світ звузився до кількох чітких завдань: вивчити лекційний матеріал, зберегти таємницю і дочекатися наступної зустрічі з Яном.

​Катря йшла за нею на відстані кількох метрів. Рудоволоса дівчина більше не намагалася взяти подругу під руку чи запропонувати їй печиво. Її обличчя було зосередженим і суворим. Вона пильно стежила за кожним рухом Дарини, помічаючи, як та механічно, наче добре налагоджений механізм, переставляє ноги та відкриває двері.

​«Ти не виграєш цю гру, Дарино, — вперто думала Катря, стискаючи ремінь свого рюкзака. — Я дізнаюся, хто випив твою душу. Навіть якщо мені доведеться перевернути догори дриґом усе місто».

​Друга пара проходила у великій скляній лабораторії фізіології рослин. Це було улюблене місце професора Богдана Степановича. Тут, під спеціальними лампами денного світла, на довгих металевих столах стояли сотні горщиків із рідкісними екзотичними квітами, папоротями та саджанцями дерев, які студенти досліджували під мікроскопами.

​Професор Богдан, як завжди, енергійно ходив між рядами, поправляючи свої круглі окуляри на носі. Його лисина блищала у світлі ламп, а в очах горів щирий фанатизм науковця.

​— Отже, шановні колеги! — гучно оголосив професор, сплеснувши в долоні. — Сьогодні у нас практичне заняття з вивчення тургору та капілярного тиску. Кожен із вас отримає дослідний зразок — молоду мімозу сором'язливу. Як ви знаєте, ця рослина неймовірно чутлива до будь-яких зовнішніх подразників. Ваше завдання — зафіксувати швидкість згортання листя під впливом різних температурних режимів.

​Асистент професора швидко розставив на столи невеликі горщики з тендітними, яскраво-зеленими кущиками мімози. Один із них опинився прямо перед Дариною.

​Дівчина байдуже подивилася на рослину. Раніше, ще тиждень тому, її серце миттєво відгукнулося б на цю ніжну зелень. Вона б подумки привітала квіту, відчула б її тихе, рослинне дихання. Але зараз усередині панувала німа порожнеча.

​— Ну ж бо, Дарино, продемонструйте нам свій знаменитий «легкий дотик», яким ви так вразили мене на першому занятті з ялівцем! — професор Богдан зупинився біля її столу, очікувально посміхаючись. Усі студенти в лабораторії повернули голови в їхній бік. Катря, яка сиділа через два столи, затамувала подих.

​Дарина повільно витягнула руку з кишені, де її пальці щойно стискали чорний онікс. На пучках її пальців усе ще тримався ледь помітний, магічний полиновий наліт. Вона простягнула руку й торкнулася кінчиком вказівного пальця найвищого, найсвіжішого листка мімози.

​Те, що відбулося далі, змусило лабораторію зануритися в німу, шоковану тишу.

​Мімоза не просто згорнула листя від дотику, як мала б зробити за законами природи. У ту саму секунду, коли шкіра Дарини торкнулася зелені, рослина жалібно здригнулася. Яскраво-зелений колір стебла миттєво, на очах у всіх, почав бліднути, перетворюючись на брудний, сіро-жовтий відтінок. Листя скрутилося в сухі, ламкі трубочки, а саме стебло безсило впало на край горщика, повністю зів'яле й мертве. Земля навколо коріння вкрилася білястим нальотом, наче її притрусили сіллю.

​Дарина спокійно прибрала руку, навіть не змінившись в обличчі. Онікс у її кишені надійно заморозив будь-який переляк.

​— Що... що це таке? — окуляри професора Богдана ледь не злетіли з носа. Він нахилився над горщиком, торкнувся пальцем сухої гілочки, і вона миттєво зламалася з сухим тріском. — Що ви зробили, Дарино? Ви що, пронесли в лабораторію якийсь хімічний реагент? Кислоту? Гербіциди? Рослина згоріла за секунду! Це біологічно неможливо!

​— Я нічого не робила, професоре, — спокійно, майже механічно відповіла Дарина, дивлячись йому прямо в очі своїм порожнім, синім поглядом. — Я просто торкнулася її, як ви й просили. Мабуть, цей зразок був хворим.

​— Хворим?! — професор Богдан почервонів від обурення та нерозуміння. Його науковий світ зараз тріщав по швах. — Я особисто відбирав ці мімози в оранжереї годину тому! Вони були ідеально здоровими! Що з вашими руками? Чому ваші пальці... — він придивився до її долоней, помічаючи дивний сірий відтінок шкіри навколо нігтів. — Негайно вийдіть із лабораторії, Дарино! І підіть до медпункту. Ви або чимось отруїлися, або свідомо псуєте майно кафедри!

​— Як скажете, — Дарина повільно підвелася, зібрала свій рюкзак і, не поспішаючи, попрямувала до виходу під переляканими та шепочучими поглядами одногрупників.

​Катря проводжала її очима, в яких читався справжній жах. Вона бачила, що Дарина навіть не злякалася. Їй було байдуже. Рудоволоса дівчина швидко прийняла рішення: вона схопила свою сумку, не чекаючи дозволу викладача, і тихо вислизнула слідом за подругою в коридор.