7. Скріплення полином, солодкі маніпуляції та зачинені двері

​Вечірні сутінки опустилися на місто швидко й невідворотно, наче хтось розлив над дахами густе темне чорнило. Дарина бігла вулицями, не зважаючи на перехожих, які здивовано озиралися на дівчину з розпатланим волоссям і переляканими очима. В її вухах досі стояв сухий тріск виноградних батогів, що розбилися об золотавий щит незнайомця.

​«Я ледь не покалічила людину, — пульсувала в голові єдина жахлива думка. — Що зі мною відбувається? Я ніколи... ніколи нікому не бажала зла».

​Вона не пам'ятала, як опинилася біля масивних дверей корпусу Б. Цокольний поверх зустрів її звичною тишею, холодним протягом та глухими звуками її власних кроків. Навіть не постукавши, Дарина штовхнула важкі дубові двері дванадцятої аудиторії і буквально влетіла всередину.

​Ян стояв біля одного зі стелажів, тримаючи в руках тонку скляну реторту з блідо-зеленою рідиною. Від різкого звуку дверей він повільно повернувся. Його обличчя в м'якому миготінні свічок залишалося бездоганно спокійним, але в глибині темних очей миттєво спалахнув гострий вогник інтересу.

​— Дано? Ти вся тремтиш, — він поставив реторту на стіл і швидким, плавним кроком підійшов до неї. Його холодні пальці м'яко лягли на її плечі, змушуючи зупинитися й подивитися йому в очі. — Що сталося? На тобі лиця немає.

​— Там... у сквері... — Дарина хапала ротом повітря, наче їй бракувало кисню. — Мене наздогнав хлопець. Його звати Дарій. Пане Яне, він знає моє ім'я! Він знає про Алатир, знає про вас... Він сказав, що мій камінь — це отрута. А потім я... я злякалася й напала на нього. Виноградні лози... вони кинулися на нього за моїм наказом!

​Руки Яна на її плечах на мить стиснулися трохи сильніше, ніж зазвичай — майже до болю, але він одразу послабив хватку. Його бліде обличчя стало суворим, а губи стиснулися в тонку лінію. В очах блиснули хижі іскорки, але за мить згасли.

​— Дарій... — тихо, з неприхованим презирством процідив Ян, ніби куштував на смак щось огидне. Він відпустив її плечі й відійшов до вікна, завішаного важкою шторою. — Отже, Орден Білих магів уже тут. Вони вистежили тебе швидше, ніж я сподівався.

​— Орден? То це правда? — Дарина зробила крок слідом за ним, заглядаючи в його профіль. — Він сказав, що вони шукають мене. Сказав, що вони моя родина, і що вони не хочуть мені зла. Але він виставив щит... Золотий щит із чистого світла. Воно було таким яскравим, пане Яне.

​Ян різко повернувся до неї, і в його очах більше не було лагідності — лише холодна, залізна впевненість, яка діяла на збуджену психіку дівчини як паралізуючий укол.

​— Родина? — Ян гірко, коротко засміявся. — Вони називають себе «родиною» лише тоді, коли їм потрібно заманити жертву в тенета, Дано. Ти віриш хлопцеві, якого бачиш уперше в житті? Запитай себе: якщо вони твоя родина, чому вони кинули тебе немовлям на глухому хуторі? Чому дозволили тобі рости в невіданні, боячись власного дихання?

​Дарина заніміла. Ці слова потрапили в самісіньке серце, в її найглибшу й найдавнішу образу, яку вона так довго ховала навіть від самої себе. Справді, чому? Чому баба Олена нічого не казала, а ці «світлі» з'явилися лише зараз, коли її життя перетворилося на хаос?

​— Вони прийшли не для того, щоб обійняти тебе, дівчинко, — Ян підійшов ближче, і його голос знову став тихим, оксамитовим, заколисуючим. Навколо них згустився щільний, майже відчутний запах полину, який витісняв із пам'яті Дарини свіжість чебрецю Дарія. — Для Ордену сила Алатиря — це інструмент, який має належати лише їм. А оскільки ти виросла на волі, вони вважають твою магію «дикою» та «брудною». Знаєш, що вони зроблять, якщо ти підеш із цим Дарієм? Вони проведуть ритуал Очищення. Вони випалять твоє джерело дотла, перетворивши тебе на звичайну, порожню ляльку, позбавлену будь-якого дару. Ти хочеш стати сірою масою, яка нічого не відчуває?

​— Ні... ні, не хочу, — прошепотіла Дарина, відчуваючи, як онікс у кишені знову розливає тілом знайомий, рятівний крижаний спокій. Думки про Дарія почали здаватися їй підступною пасткою.

​— Отож-бо, — Ян лагідно торкнувся її підборіддя, піднімаючи її обличчя до себе. — Вони побачили, що ти захищаєшся, і тепер Дарій доповість своїм старійшинам. Вони почнуть діяти агресивніше. Твій щит з оніксу допомагає, але твої власні емоції — твій страх і сумніви — створюють проломи в захисті. Білі маги відчувають ці коливання. Нам потрібно посилити твою оболонку, поки не пізно.

​Він підійшов до круглого столу й запалив ще кілька товстих чорних свічок. Вогонь затанцював на стінах, створюючи химерні, видовжені тіні стелажів, схожі на застиглих гігантів. Ян дістав із шухляди невелику срібну чашу, прикрашену різьбленням у вигляді переплетеного коріння, і поклав туди кілька пучків сухої, майже сірої трави.

​— Що ми будемо робити? — запитала Дарина, підходячи до столу. Її погляд упав на власні пальці, на яких досі висіла тонка, ледь помітна сірість після вчорашнього уроку.

​— Ми проведемо Скріплення полином, — Ян підпалив траву від полум'я свічки. Чашу миттєво заповнив густий, білий дим. Він був настільки гірким і міцним, що у Дарини на мить закрутилася голова, а в очах виступили сльози. — Це стародавній відьмацький засіб. Полин закриває почуття від зовнішнього впливу. Він діє як невидима броня. Коли цей дим просочить твою ауру, Білі маги не зможуть прочитати твої думки чи знайти тебе за слідом сили. Поклади руки на стіл, Дано. І не чини опір.

​Дарина повільно опустила долоні на холодну дерев'яну поверхню столу, прямо біля чаші, з якої клубами піднімався гіркий дим. Ян став навпроти неї. Він заплющив очі й почав тихо, майже пошепки, читати наговір дивною, старою мовою, яка звучала як шарудіння сухого листя на цвинтарі.