6. Нічні розмови, підозри Катрі та перший білий промінь

​Ранок четверга видався напрочуд похмурим. Місто затягнуло густим сірим туманом, який піднімався від асфальту й ховав верхівки висотних будинків. Дарина прокинулася з відчуттям, ніби її голова налита свинцем. Вона сіла на ліжку, автоматично опустивши руку до кишені куртки, що висіла на стільці. Пальці торкнулися гладкого оніксу Яна, і в ту ж мить знайома крижана хвиля прокотилася тілом, притупляючи нічний головний біль і тривогу. Дівчина зітхнула з полегшенням. Камінь працював. Ян мав рацію — без цього захисту її дика сила просто розірвала б її зсередини.

​Вона підійшла до столу і подивилася на ялівець. Рослина виглядала зовсім погано. Гілочки стали крихкими, а колір хвої зблід, перетворюючись на брудну солому. Магнетично запаху ялівцю не було. Дарина хотіла було торкнутися його, але вчасно забрала руку. Онікс у її кишені наче став важчим, нагадуючи: «Не треба. Силу потрібно тримати під замком».

​— Дарино, ти жива? Ми запізнюємося на першу пару! — Катря влетіла в кімнату, як завжди, схожа на маленький рудий смерч. Проте сьогодні її обличчя було серйознішим, ніж зазвичай. Вона не тримала в руках сирників чи бутербродів. Вона уважно, майже прискіпливо оглянула Дарину з голови до ніг. — Ну точно бліда. Ти взагалі спиш ночами? І чому в нас в кімнаті досі пахне аптечним полином? Цей запах уже в коридор проривається, Марта вже зранку питала, чи ми тут не тарганів труїмо.

​— Я просто погано спала, Катрусю. Мені снилися кошмари, — Дарина спробувала посміхнутися і швидко підхопила свій рюкзак, щоб уникнути подальших розпитувань. — Ходімо, бо професор Богдан не пробачить нам запізнення, навіть попри мій минулий успіх.

​Дорога до коледжу пройшла в незвичній тиші. Катря кілька разів починала говорити про нові сорти хризантем чи про те, який кумедний капелюх одягнув сьогодні декан, але Дарина відповідала односкладно. Її думки були зайняті вчорашнім ритуалом у похмурій аудиторії цокольного поверху. Спогад про те, як чорна рідина всмоктувалася в її шкіру, викликав легке тремтіння, але крижаний спокій оніксу швидко пригнічував цей страх.

​На першій лекції з фізіології рослин Дарина сиділа на останній парті великої амфітеатральної аудиторії. Катря вмостилася поруч, але замість того, щоб конспектувати слова викладача, вона раз по раз кидала короткі, проникливі погляди на подругу. Вона помітила, як Дарина час від часу стискає щось у кишені джинсів, і як її зазвичай живі, глибокі сині очі зараз здавалися трохи скляними, позбавленими того внутрішнього світла, яке так вразило Катрю в перший день знайомства.

​«Тут щось не так, — напружено думала рудоволоса, крутячи в пальцях олівець. — Дарина приїхала з хутора чистою, щирою дівчиною. Пахла хлібом і квітами, а тепер вона наче ховається за якоюсь невидимою стіною. І цей запах... Це не просто сушені трави. Це запах чогось старого, важкого і недоброго».

​Коли лекція завершилася, Катря випередила Дарину, яка збирала речі, і перегородила їй вихід між рядами парт.

​— Так, Даринко, в тепер серйозно, — Катря схрестила руки на грудях, і її ластовиння на носі войовничо здибилося. — Ми знайомі не так давно, але я не дурна. Ти щось приховуєш. Після тієї прогулянки в ботанічному саду ти змінилася. Хтось тебе образив? Чи в тебе проблеми з грошима? Якщо ти зв'язалася з якимись неприємними людьми в місті, просто скажи мені. Моя мама каже, що будь-яку проблему можна вирішити, якщо про неї чесно поговорити.

​Дарина відчула, як у грудях піднімається хвиля роздратування — раптова і гостра.

​— Катрусю, перестань до мене чіплятися, — її голос пролунав неочікувано холодно, навіть жорстко. — У мене все гаразд. Я просто адаптуюся до міста. Мені важко, зрозумій це. Не треба контролювати кожен мій крок і вигадувати таємниці там, де їх немає.

​Катря відсахнулася, наче її вдарили. В її зелених очах промайнула глибока образа, яка швидко змінилася впертим розумінням. Вона повільно опустила руки.

​— Добре, — тихо сказала рудоволоса. — Вибач, що полізла не в своє діло. Я просто хотіла допомогти.

​Вона розвернулася і швидким кроком вийшла з аудиторії, залишивши Дарину наодинці з її важкими думками. Дарина опустилася назад на лаву, закривши обличчя долонями. Їй було неймовірно соромно. Катря була єдиною, хто ставився до неї по-людськи в цьому залізобетонному монстрі, а вона просто виплеснула на неї свій внутрішній бруд. Вона хотіла наздогнати подругу, перепросити, розказати все... але чорний камінь у кишені знову наче пульсував холодним застереженням: «Звичайні люди не зрозуміють. Вони вважатимуть тебе божевільною. Тільки Ян може допомогти».

​По обіді туман над містом не розсіявся, а став ще густішим. Дарина вирішила не повертатися одразу до гуртожитку, щоб не перетинатися з Катрею й дати тій охолонути. Вона блукала старими вуличками біля коледжу, де кам'яні фасади будинків були покриті тріщинами, а під ногами рипіла стара бруківка.

​Вона зупинилася біля невеликого скверу, посеред якого височіла стара кована альтанка, поросла диким виноградом. Виноградне листя вже майже повністю пожовкло й осипалося, створюючи під ногами шарудіння. Дарина зайшла всередину альтанки, ховаючись від дрібної січки, яка почала сіяти з неба.

​Вона дістала з рюкзака срібний Алатир. Чорна прожилка на одному з променів зірки за сьогодні стала ще помітнішою, ніби темна сажа роз'їдає благородний метал. Дарина притиснула кулон до щоки, шукаючи хоч краплю того тепла, яке дарувала їй баба Олена перед від'їздом. Але срібло залишалося мертвим.

​— Не варто носити те, що завдає тобі болю.