5. Зів'яле листя, таємна кімната та перша брехня

​Коли людина роками живе в гармонії з природою, вона звикає до певного внутрішнього звучання. Для Дарини це звучання завжди було схоже на тихий, ледве чутний спів цвіркунів у серпневу ніч або м'яке шелестіння соняшникових стебел, що повертаються за сонцем. Але за останні три дні цей внутрішній звук змінився. Він став глухим, монотонним і холодним, наче хтось накрив її душу товстим чавунним баняком.

​Дарина сиділа за своїм робочим столом у гуртожитку, підперши підборіддя долонями, і з глибоким сумом дивилася на ялівець.

​Той самий ялівець, який ще кілька днів тому під її руками випустив свіжі, яскраво-смарагдові пагони й змусив суворого професора Богдана Степановича мало не танцювати від радості, тепер виглядав стомленим. Кінчики його хвої помітно потемніли, набуваючи хворобливого, сіруватого відтінку, а земля в горщику покрилася сухою кіркою, хоча Дарина поливала його вчора ввечері.

​Дівчина зітхнула, зняла з шиї ланцюжок і поклала на стіл срібний Алатир. Стародавній знак, який раніше завжди виблискував м'яким живим світлом, зараз здавався звичайною тьмяною бляшкою. Поруч із ним лежав кулон, який дав їй Ян — ідеально гладкий, важкий шматочок чорного оніксу. Щоразу, коли Дарина брала його до рук, її пальці охоплював крижаний спокій, а голова ставала дивно порожньою, позбавленою будь-яких тривог.

​Вона спробувала зробити те, що так легко вдавалося раніше: заплющила очі, притиснула пальці до сухої гілочки ялівцю й подумки потягнулася до його коріння. «Ну ж бо, маленький, прокидайся...» — прошепотіла вона.

​Але замість звичного гарячого поколювання в пучках пальців Дарина відчула лише глуху порожнечу і холод. Енергія не текла. Вона ніби вперлася в глуху, непробивну стіну, яку звів навколо неї чорний камінь.

​— Що з тобою таке, Дарино? Ти вже півгодини гіпнотизуєш цей бідний кущ, — у кімнату без стуку влетіла Катря, тримаючи в руках тарілку з гарячими сирниками. Від неї, як завжди, віяло позитивом, домашнім варенням та корицею. — Ого, а чого твій ялівець так зажурився? Ти що, забула його підлити?

​Дарина миттєво, майже перелякано, накрила долонею обидва кулони на столі, ховаючи їх від пильного ока подруги.

​— Ні, поливала... Мабуть, йому просто повітря в гуртожитку не підходить. Тут душно, — збрехала Дарина, відчуваючи, як у грудях неприємно коле від першої серйозної брехні єдиній подрузі.

​Катря поставила тарілку на стіл і підозріло подивилася на руку Дарини, але нічого не сказала. Вона підійшла до вікна, відчинила його ширше, впускаючи в кімнату прохолодне вересневе повітря та шум вечірнього міста.

​— Слухай, Дарино, ти якась сама не своя після тієї прогулянки в ботанічному саду. Бліда, мовчазна. І від твоїх речей... — Катря повернулася і принюхалася. — Тобі не здається, що в нашій кімнаті пахне полином? Таким гірким, наче ми тут відьомські зілля варимо.

​— Тобі здається, Катрусю, — Дарина швидко сховала кулони до кишені джинсів і підвелася з-за столу, намагаючись перевести тему. — Це, мабуть, мої сушені трави з хутора у шафі так пахнуть. Давай краще твої сирники їсти, а то прохолонуть.

​Катря посміхнулася, але в її розумних зелених очах промайнула тривога. Вона відчувала, що її нова подруга щось приховує, але вирішила не тиснути. Зрештою, кожен має право на свої маленькі секрети.

​Наступного дня після останньої лекції з історії архітектури, коли більшість студентів з радісними криками вибігали на подвір'я коледжу, Дарина повільно збирала свій рюкзак.

​У її кишені лежала маленька записка, яку їй зранку, ніби випадково зачепивши в коридорі, передав Денис — той самий підручний Яна. На клаптику паперу красивим, гострим почерком було написано лише кілька слів: «Сьогодні о 16:00. Корпус Б, аудиторія 12. Поговоримо про твою силу. Ян».

​Серце Дарини калатало в горлі, коли вона йшла довгими, напівпорожніми коридорами корпусу Б. Ця частина коледжу була старою, з високими ліпними стелями та скрипучим паркетом, який пам'ятав ще минуле століття. Аудиторія 12 знаходилася в самому кінці цокольного поверху, куди рідко доходило сонячне світло.

​Дарина зупинилася перед важкими дубовими дверима. Вона глибоко вдихнула, стиснула в кишені чорний онікс і тихо постукала.

​— Заходь, Дано, — пролунав з-за дверей глибокий, оксамитовий голос, від якого по шкірі дівчини пробігли сироти. Він чомусь уперто називав Дарина Даною...

​Вона штовхнула двері й переступила поріг. Аудиторія зовсім не була схожа на навчальний клас. Тут не було звичних парт чи дошки. Уздовж стін стояли високі стелажі з масивними старовинними книгами в шкіряних палітурках, на столах лежали дивні сухі рослини, коріння та скляні реторти з різнокольоровими рідинами. Вікна були щільно завішані важкими темними шторами, а єдиним джерелом світла були кілька товстих воскових свічок, які горіли на великому круглому столі в центрі кімнати.

​Ян сидів у глибокому кріслі, тримаючи в руках стару книгу з пожовклими сторінками. Коли Дарина зайшла, він повільно закрив її і підвівся. На ньому був темний светр з високим коміром, який робив його бліде обличчя ще більш виразним та аристократичним.

​— Ви... ви вивчаєте тут міфологію? — несміливо запитала Дарина, розглядаючи дивне приміщення.

​— Я вивчаю істину, Дано, — Ян м'яко посміхнувся і вказав їй на стілець навпроти. — Сідай. Радий, що ти прийшла. Як твоє самопочуття? Чорний камінь допомагає?