4. Пастка з чорного оніксу та запах полину

​Вечірній гуртожиток гудів, наче розбурханий вулик. З кінця коридору доносилися звуки гітари та чийсь голосний сміх, на спільній кухні шкварчала цибуля, а крізь прочинені двері кімнат проривалися уривки сучасних українських хітів. Проте в кімнаті номер 314 панувала зовсім інша атмосфера — затишна й трохи таємнича.

​Дарина сиділа на своєму ліжку, підібгавши під себе ноги. На її колінах лежав розгорнутий рушник баби Олени. Червоно-чорні нитки Алатиря здавалися особливо яскравими під тьмяним світлом настільної лампи. Поруч, на тумбочці, гордо зеленів оновлений ялівець, який Дарина випросила у професора Богдана Степановича додому «для подальших спостережень». Рослина почувалася чудово і навіть затишно пустила кілька нових корінців крізь дренажні отвори горщика.

​Катря, яка жила в кімнаті навпроти, перебралася жити в кімнату до Дарини і зараз сиділа на підлозі, спершись спиною на ліжко, і з апетитом хрумтіла домашніми яблуками, які Дарина привезла з хутора.

​— Ні, ну ти серйозно мене вразила сьогодні, Дарино, — жуючи, емоційно розмахувала руками рудоволоса. — Старий Богдан зазвичай три шкури з першачків здирає, а тебе ледь не розцілував! Дівчата з паралельного потоку вже шепочуться, що ти якась блатна або знаєш секретний китайський стимулятор росту.

​— Та який стимулятор, — ніяково посміхнулася Дарина, перебираючи пальцями торочки рушника. — Я ж казала: у нас на хуторі всі рослини так ростуть. Бабуся завжди вчила, що з землею треба розмовляти, дякувати їй. Мені просто стало шкода той кущик. Я уявила, як йому важко в місті… і все.

​— Ага, «і все», — Катря хитро звузила очі й подивилася на срібну зірку на шиї подруги. — А це що за прикраса? Гарна. Схожа на етно, але якась дуже специфічна. Раніше такої форми не бачила.

​Дарина мимоволі притиснула долоню до кулона. Метал під її пальцями відгукнувся звичним, ледве помітним пульсуючим теплом.

​— Це оберіг. Бабуся дала перед від'їздом. Сказала, що це Алатир — прадавній український символ, який береже від усього лихого і тримає людину в гармонії з її корінням.

​— Клас, — щиро захопилася Катря. — Твоя бабуся, здається, мирова жінка. Моя ось тільки носки в'язати вміє і серіали дивитися. Слухай, а давай завтра після пар сходимо в наш центральний ботанічний сад? Там зараз якраз виставка рідкісних хризантем. Заодно подивимося, чи зреагують міські квіти на твою «хутірську магію».

​— Давай, — погодилася Дарина. Думка про велику кількість зелені та відносну тишу парку після галасливого коледжу здавалася їй справжнім порятунком.

​Наступного дня ботанічний сад зустрів дівчат прохолодним вересневим повітрям та неймовірним різнобарв'ям. Осінь уже починала торкатися верхівок старих кленів золотом, але клумби все ще палахкотіли яскравими кольорами. Катря, як справжній майбутній ландшафтний дизайнер, кожні п'ять хвилин зупинялася, щоб сфотографувати якусь композицію або записати назву сорту в свій блокнот.

​Дарина ж просто повільно йшла алеєю, підставивши обличчя лагідному сонцю. Місто все ще тиснуло на неї своїм ритмом, але тут, серед дерев, її внутрішня тривога поступово вщухала. Алатир на шиї лежав спокійно, не переливаючись гарячими хвилями, як під час недавнього інциденту на фермі.

​— Ой, Дарино, я на хвилинку забіжу в адміністративний корпус! — раптово згадала Катря, ляснувши себе по лобі. — Мені ж треба печатку на заяву про практику поставити, бо забуду. Ти посидь на лавці біля старого розарію, я за п'ять хвилин прибіжу!

​Не встигла Дарина відповісти, як руда копиця волосся вже зникла за поворотом алеї. Вона лише посміхнулася її енергійності й попрямувала до розарію.

​Ця частина саду здавалася напівпокинутою. Старий кований паркан покрився патиною, а кущі троянд, хоч і були акуратно підрізані, вже майже відцвіли. Дарина підійшла до однієї з лавок, збираючись сісти, але раптом її ніздрів торкнувся дивний, різкий запах. Це не був аромат осінніх квітів чи вологої землі. Це був виразний, гіркий запах дикого полину та сухого чортополоху, змішаний із чимось холодним, металевим.

​— Красиве місце для роздумів, чи не так?

​Дарина здригнулася і різко повернулася. З-за густого куща тису повільно вийшов Ян. Сьогодні він не був у строгій викладацькій мантії чи костюмі. На ньому була проста чорна шкіряна куртка та темні джинси, але його постать усе одно випромінювала ту саму дивну, магнетичну і водночас небезпечну ауру, яка так вразила Дарину під час їхньої першої зустрічі біля фонтану.

​— Пане… Яне? — Дарина розгубилася, автоматично роблячи крок назад. — Ви теж тут гуляєте?

​— Я тут часто буваю, Дарино, — Ян м'яко посміхнувся, але його очі залишалися абсолютно холодними й уважними. Він повільно підійшов ближче, зупинившись на відстані двох кроків. — Шукаю тиші від університетської метушні. І, здається, не я один. До речі, вітаю з учорашнім успіхом на практиці. Професор Богдан досі ходить по кафедрах і розповідає про твій неймовірний талант.

​— Дякую, — Дарина відчула, як її щоки починають палахкотіти. Їй було ніяково під його пильним, пронизливим поглядом, який, здавалося, бачив її наскрізь. — Я просто… люблю рослини. Це не якийсь особливий талан.

​— Не треба применшувати, — Ян зробив ще один крок, і запах полину навколо нього став ще густішим, майже запаморочливим. Дарина помітила, що кущ білої троянди, повз який він проходив, ледь помітно схилив свої бутони до землі, ніби в'янучи від його присутності. — Те, що ти зробила — це не просто «любов до природи». Це сила. Велика, дика, але абсолютно некерована сила. Ти адже й сама знаєш, що ти не така, як інші дівчата в коледжі, правда?