3. Зелені пальці, перша подруга і тінь за плечем

​Перший ранок у місті зустрів Дарину не звичним співом півнів чи лагідним шелестом соняшникових голів під вікном, а пронизливим, металевим писком будильника на мобільному телефоні. Дівчина різко підхопилася на ліжку, ледь не заплутавшись у тонкій гуртожитській ковдрі. Серце звично тьохнуло від легкого переляку, і над її тумбочкою на секунду спалахнула маленька, як світлячок, зелена іскра, яка одразу ж згасла, зустрівшись із захисним полем срібного Алатиря на її шиї.

​Дарина глибоко вдихнула, заспокоюючи пульс, і посміхнулася. Сьогодні був той самий день. Перший навчальний день у коледжі.

​Вона вдягла легку білу блузку, рукава якої прикрашала ледь помітна, тонка біла вишивка, і джинси. У сумку, окрім новеньких зошитів, дівчина обережно поклала згорнутий рушник баби Олени — просто для того, щоб відчувати зв'язок із домом.

​Державний коледж природничих наук та ландшафтного дизайну зустрів першокурсників яскравим сонцем та шумом сотень голосів. Дарина розгублено зупинилася біля великих дубових дверей головного корпусу, намагаючись розібратися в розкладі на інформаційному стенді. Очі розбігалися від абревіатур: «Осн. бот.», «Фізіол. росл.», «Аудиторія 412»…

​— Привіт! Теж шукаєш четвертий поверх? — пролунав поруч дзвінкий, трохи хрипкий дівочий голос.

​Дарина повернула голову і побачила дівчину свого віку. Вона була невисокою, з копицею кучерявого, яскраво-рудого волосся, яке здавалося вогняним німбом на сонці. На носі дівчини кумедно тулилися ластовиння, а з-під джинсової куртки виднілася футболка з принтом якогось рок-гурту.

​— Привіт, — несміливо відповіла Дарина. — Так, шукаю ландшафтну архітектуру та флористику. Група ЛФ-11.

​— О, то ми одногрупниці! — рудоволоса щиро посміхнулася і протягнула руку, на якій красувалися кілька плетених браслетів-фенечок. — Я Катря. Можна просто Катя, але Катря звучить якось… автентичніше, чи що. Я з передмістя приїхала, мрію відкрити власну мережу еко-оранжерей. А ти?

​— Я Дарина. З Яблунівки. Зі звичайного хутора.

​— З хутора? Круто! Значить, ти про землю знаєш не з підручників, як ці міські «кімнатні квіточки», — Катря кивнула в бік групи дівчат на високих підборах, які стояли неподалік, активно обговорюючи свої нові манікюри. — Ходімо разом, бо якщо ми запізнимося на першу лекцію до професора Богдана Степановича, він нас замість добрив у вазони закопає. Про нього легенди ходять!

​Ця раптова зустріч зняла з душі Дарини величезний камінь. Катря виявилася надзвичайно балакучою, відкритою та веселою дівчиною. Поки вони піднімалися крутими сходами на четвертий поверх, рудоволоса встигла розповісти половину своєї біографії, і Дарина вперше за останні дні відчула, що місто може бути не лише ворожим, а й цілком приязним.

​Першим заняттям була практична ботаніка та основи флористичного аналізу. Аудиторія більше нагадувала величезну скляну теплицю: високі стелі, панорамні вікна, крізь які лилося світло, і безліч столів, заставлених горщиками з рослинами, сухими букетами, колбами та інструментами.

​Професор Богдан Степанович — літній чоловік у поважному віці, з акуратною сивою борідкою та уважними очима за круглими окулярами — пройшовся вздовж рядів.

​— Отже, шановні першокурсники, — почав він глухим, але глибоким голосом. — Ландшафтний дизайн — це не просто вміння тицьнути квітку в землю чи намалювати красиву клумбу на комп'ютері. Це вміння відчувати рослину. Розуміти її біль, її жагу до життя. Сьогодні у нас ввідне практичне заняття. Перед кожним із вас стоїть горщик із саджанцем декоративного ялівцю. Ці екземпляри постраждали під час весняних заморозків у нашому розпліднику. Вони чахнуть, хворіють, їхня хвоя жовтіє. Ваше завдання — провести первинний аналіз, підрізати сухі гілки та запропонувати схему підживлення. Подивимося, у кого з вас є те, що в народі називають «зеленими пальцями».

​Дарина подивилася на свій саджанець. Маленький ялівець виглядав жалюгідно: гілочки були сухими, ламкими, колір хвої нагадував брудну солому, а земля в горщику здавалася мертвою та порожньою.

​Дівчина відчула глибокий, майже фізичний сум. Їй стало так шкода цю маленьку рослинку, яка була вирвана зі свого звичного середовища і тепер повільно помирала в задушливій аудиторії під світлом люмінесцентних ламп. Вона забула про викладача, про одногрупників, навіть про Катрю, яка поруч уже активно шуршала секатором.

​Дарина обережно, ледь торкаючись, поклала свої долоні на шорсткий стовбур ялівцю. Вона заплющила очі. Срібний Алатир на її грудях раптом став приємно теплим. Дівчина подумки звернулася до рослини, як робила це сотні разів на рідному хуторі: «Ну ж бо, маленький. Не здавайся. Земля велика, сонце гріє, ти сильний, ти зможеш».

​Вона уявила, як чиста, зелена енергія життя, що пахне ранковою росою Яблунівки та свіжою м'ятою, стікає з її пальців прямо в сухе коріння. Дарина відчула легке, майже невідчутне поколювання в пучках пальців.

​— Неймовірно… — тихо, наче боячись сполохати диво, прошепотіла Катря поруч.

​Дарина розплющила очі й зойкнула від несподіванки.

​Сухі, жовті гілочки ялівцю на її столі прямо на очах почали міняти колір. Вони наливалися глибоким, соковитим смарагдовим відтінком. Ламка хвоя розправлялася, ставала пружною та блискучою. Ба більше, з самого центру кущика раптово проклюнулися кілька нових, ніжно-зелених молодих пагонів, а повітря навколо столу Дарини наповнилося густим, свіжим ароматом хвойного лісу після грози.