2. Залізні джунглі та голос крові

​Київ зустрів Дарину не так, як вона собі уявляла. У її мріях місто було сяючим, величним і спокійним, наче на картинках у старих журналах баби Олени. Натомість воно виявилося галасливим, запиленим і неймовірно агресивним. Коли вона зійшла з перону вокзалу, її накрило хвилею звуків: гуркіт потягів, нескінченний гул натовпу, крики таксистів та синтетичний голос із гучномовців, що оголошував прибуття чергового складу.

​Дарина міцніше стиснула лямки свого рюкзака. Під тонкою бавовняною сорочкою срібний кулон-Алатир відчутно нагрівся, ніби застерігав її або намагався створити навколо дівчини невидимий щит.

​— Ну що, Даринко, — прошепотіла вона сама до себе, намагаючись не захлинутися від запаху розпеченого асфальту та дешевої кави, — ласкаво просимо в нове життя. Тільки не підірви тут нічого в перший же день.

​Пошуки гуртожитку перетворилися на справжній квест. Дарина, яка звикла орієнтуватися по сонцю, поодиноких деревах та вигинах річки, була абсолютно безпорадною перед лабіринтами підземних переходів та багатоповерхових скляних велетнів. Карта в телефоні, яку баба Олена лагідно називала «бісовою іграшкою», постійно глючила: стрілочка крутилася на місці, а інтернет зникав у найбільш невідповідні моменти.

​Коли Дарина врешті-решт дісталася до станції метро, її охопив справжній жах. Величезний ескалатор, що тягнувся кудись у самі надра землі, здавався пащею механічного монстра. Вона ступила на рухомі сходи, відчуваючи, як серце починає битися в ритмі відбійного молотка. Від хвилювання на кінчиках її пальців закололи тисячі дрібних голок.

​Раптом лампи вздовж ескалатора почали миготіти. Люди навколо занепокоєно зашушукалися, а одна з пасажирок незадоволено зиркнула на Дарину, коли з-під кросівок дівчини полетіли ледь помітні сині іскри.

​«Спокійно, — наказала собі Дарина, заплющуючи очі. — Я вдома. Я на полі. Навколо — соняшники. Пахне чебрецем...»

​Вона відчула, як тепло Алатиря розливається грудьми, і миготіння ламп припинилося. Срібло на шиї наче всотало її зайву енергію, не давши їй вирватися назовні і спричинити замикання. Коли вона нарешті вийшла на потрібній станції біля коледжу, Дарина була виснажена так, ніби власноруч зорала гектар землі.

​Гуртожиток номер чотири виявився похмурою п’ятиповерхівкою, стіни якої були густо обплетені диким виноградом. Це була єдина деталь, яка нагадала їй про дім, і Дарина мимоволі посміхнулася, торкнувшись шорсткого листя.

​— Ти теж тут чужий? — тихо запитала вона у рослини. Виноград у відповідь ледь помітно ворухнувся, хоча вітру не було, і один із вусиків ніжно обхопив її мізинець.

​Її кімната була на третьому поверсі. Коли Дарина відчинила двері, вона побачила свою майбутню сусідку. Дівчина з яскраво-рожевим волоссям, у навушниках і з ноутбуком на колінах сиділа на ліжку, інтенсивно друкуючи щось у ритмі техно-музики.

​— Привіт! Я Дарина, — боязко промовила вона.

​Сусідка зняла навушники і зміряла Дарину поглядом з ніг до голови.

​— Оу, ще одна флористка? Я Марта. Дизайн інтер’єру, другий курс. Слухай, у нас тут правило: мої чіпси не чіпати, музику після дванадцятої не вимикати, і якщо прийде коменда — кажи, що це не я курила на підвіконні. Ок?

​Дарина лише кліпнула очима. Марта здавалася їй інопланетянкою.

​— Добре... А я привезла мед. І пиріжки з маком, баба Олена пекла...

​Марта на мить завмерла, її ніс кумедно смикнувся.

— Пиріжки? Домашні? Ладно, Дарино, ми подружимося. Тільки прибери цей свій старий рушник, він не вписується в наш лофт-мінімалізм.

​Дарина обережно виклала на тумбочку рушник із Алатирем. Для неї це був не просто текстиль — це був її якір у цьому божевільному світі. Поруч вона поставила маленьку ляльку-мотанку, яку баба Олена поклала в рюкзак в останню мить. Лялька не мала обличчя, замість нього був вишитий хрест, але Дарині здавалося, що вона відчуває її погляд.

​Увечері, коли Марта пішла на якусь вечірку, Дарина вирішила прогулятися територією коледжу. Будівля була старовинною, з високими вікнами та важкими дубовими дверима. Тут пахло історією та... магією. Хоча Дарина ще не знала цього слова стосовно себе, її інтуїція кричала, що це місце особливе.

​Вона зупинилася біля невеликого фонтану з фігурою німфи. Вода в ньому була зеленувата, а дно всіяне монетами. Дарина опустила руку в прохолодну воду, і в ту ж мить відчула дивний холод, що пройшов по спині. Це не було приємне охолодження — це було відчуття, ніби на тебе дивиться хижак.

​— Красивий кулон, — пролунав за спиною низький, оксамитовий голос.

​Дарина різко обернулася. Біля мармурової колони стояв хлопець. На вигляд йому було років двадцять два. Чорне волосся було трохи скуйовджене, а очі... Дарина ніколи не бачила таких очей. Вони були майже чорні, але з дивним золотистим відливом, наче в глибині них палахкотіло багаття. Він був одягнений у все чорне, і від нього виходив аромат дорогого парфуму, змішаного з чимось гострим, схожим на запах озону перед грозою.

​Це був Ян. Хоча вона ще не знала його імені, її серце зробило кульбіт і провалилося кудись у п’яти.

​— Дякую, — ледь чутно відповіла вона, підсвідомо прикриваючи рукою Алатир.

​— Такий рідкісний символ, — хлопець зробив крок ближче. Його рухи були граційними та небезпечними, як у пантери. — Стара робота. Алатир... Символ сили, яку важко втримати в таких маленьких руках.