1. Квіти, гроза і квиток в один бік

У Яблунівці завжди пахло чебрецем, стиглими яблуками та свіжо спеченим хлібом. Для дев'ятнадцяти річної Дарини цей запах був не просто фоном — він був усім її всесвітом, затишним коконом, який захищав від великого, галасливого і лякаючого зовнішнього світу. Вона щиро любила свій хутір, загублений десь серед мальовничих пагорбів Поділля, любила безкраї поля соняшників, що починалися одразу за порохнявим тином їхньої хати, і обожнювала бабу Олену. Бабуся була єдиною рідною людиною, яка виростила її з пелюшок. На всі питання про батьків баба Олена лише важко зітхала, хрестилася на старі ікони в кутку і глухо казала: «Загинули в аварії під містом, доцю. Тільки ти й лишилася. Бог уберіг».

Але чим старшою ставала Дарина, тим більше вона сумнівалася, що її «уберіг» саме звичайний Бог. Бо з нею самою все було дуже не звичайно.

Дарина була ходячим магнітом для дивацтв. Бабуся затято списувала все на «важку руку», «місячні фази» або «просто збіг», але Дарина ж не була немовлям. Ну не може у звичайної людини кімнатна папороть виростати до стелі за одну-єдину ніч просто тому, що дівчині ввечері було самотньо і вона поплакала над горщиком! Або випадок із сусідським індиком тиждень тому. Цей нахабний пернатий тиран, якого боялося все село, спробував клюнути Дарину за голу щиколотку. Дівчина від переляку зажмурилась і подумки побажала, щоб він просто зник або... замерз. Коли вона розплющила очі, індик стояв нерухомо, покритий тонкою, блискучою на липневому сонці скоринкою інею. За секунду крижана кірка розтанула, і птах із диким, нелюдським криком втік ховатися в найтемніший куток курника, звідки не вилазив три дні.

— То сонячний удар у птиці стався, доцю, — абсолютно спокійно прокоментувала тоді баба Олена, навіть не повівши бровою. Вона лише звичним рухом витерла жилаві руки об фартух і додала: — Спека он яка стоїть. Ти краще піди полий помідори, а то зовсім зів'яли під сонцем.

Помідори Дарині поливати не доводилося. Їй взагалі рідко доводилося працювати на городі так важко, як це робили інші сільські дівчата. Дарині достатньо було просто пройтися між грядками, легенько торкаючись пальцями зів'ялого листя, як кущі самі випростувалися, наливалися соковитим зеленим кольором, а плоди за кілька годин ставали глянцево-червоними, великими, наче цукрові кавуни. Дарина була впевнена, що в ній живе якийсь особливий, рідкісний агрономічний талан. Ну, або земля її просто дуже любить. Якби ж вона знала, наскільки сильно помиляється і яка сила насправді дрімає в її жилах, чекаючи свого часу...

Сьогоднішній ранок починався як зазвичай, але з присмаком тривоги. На кухонному столі, покритому клейонкою з малюнком ромашок, лежав невеликий прямокутник цупкого паперу. Квиток на потяг. До міста.

Дарина успішно — і абсолютно неочікувано для самої себе — вступила до міського коледжу на факультет ландшафтного дизайну та флористики. Баба Олена наполягла на цьому. Вона віддала останні заощадження, які роками ховала у старій глиняній баночці під підлогою, щоб Дарина «виучилася на людину» і не провела все життя, порпаючись у землі на хуторі. Дарині було і радісно, і водночас моторошно. Місто здавалося їй величезним залізобетонним монстром, де її дивацтва точно не залишаться непоміченими.

— Ну чого ти зажурилася, пташко? — лагідно запитала баба Олена, заходячи до хати з повним відром парного молока. Від неї пахло коровою, м'ятою та димом від печі. — Збереш речі, повчишся. Місто — воно ж можливості дає. А хутір... хутір нікуди не дінеться, він тебе завжди чекатиме.

— Бабусю, а якщо я там щось зламаю? Ну, ти ж знаєш... — Дарина крутила в руках глиняний кухоль, і молоко в ньому раптом пішло дрібними хвилями, хоча дівчина навіть не ворушилася. — Пам'ятаєш, як минулого місяця в сільраді комп'ютер згорів, коли секретарка почала на мене кричати? А якщо в місті через мене тролейбуси зупиняться?

Баба Олена важко зітхнула, підійшла до внучки і поклала свою теплу, шорстку від праці долоню їй на голову, ніжно гладячи густе, русяве волосся.

— Не зупиняться, доцю. Головне — серце своє в чистоті тримай. Земля наша, подільська, вона тебе оберігає, де б ти не була. А дивацтва твої... то просто характер у тебе палкий, уся в матір... — Бабуся раптом осіклася, прикусила язика і швидко відвернулася до плити, ніби бовкнула щось зайве.

— В матір? — Дарина миттєво підхопилася зі стільця. — Бабусю, ти ніколи не казала, який характер був у мами. Ти взагалі про неї майже не говориш! Розкажи, ну будь ласка.

Але розповісти баба Олена не встигла. На вулиці, прямо біля їхніх дерев'яних воріт, пролунав гучний, неприємний шурхіт шин, а потім — пронизливий, хрипкий сигнал автомобільного клаксона, який безжально розірвав ранкову тишу Яблунівки.

Дарина насупилася. Цей звук вона впізнала б із тисячі. До них завітав Степан Петрович — місцевий перекупник, людина з важким поглядом, золотим зубом і абсолютно відсутньою совістю.

Степан Петрович виліз зі свого пошарпаного чорного позашляховика так, ніби володів не лише цим автомобілем, а й усією Яблунівкою разом із її мешканцями, полями та худобою. Він поправив на товстій шиї важкий золотий ланцюжок, який виблискував у променях ранкового сонця не гірше за його єдиний золотий зуб, і гучно грюкнув дверцятами.

​Баба Олена помітно напружилася, її плечі опустилися, а пальці міцніше стиснули краї фартуха. Дарина відчула, як усередині неї починає зароджуватися дивне, гаряче роздратування. Цей чоловік уже пів року ходив за бабусею, вимагаючи продати за безцінь їхню ділянку землі, що прилягала до старого лісу. Земля там була дивовижно родючою — Дарина знала це, бо саме туди найчастіше ходила гуляти, і саме там квіти розпускалися навіть пізньої осені. Степан хотів зрівняти все із землею і побудувати там промисловий свинокомплекс.