ПРОЛОГ

Ніч розривалася від шаленого реву вітру та спалахів чистого, сліпучо-білого світла.

​Дарина стояла на самому краю даху покинутої міської оранжереї. Осколки розбитого скла з тихим дзвоном сипалися додолу, відбиваючи заграву магічного бою. Дівчина важко дихала, притискаючи долоню до грудей. Під її пальцями срібний кулон-Алатир палав пекучим вогнем, але його світло було наполовину перекрите чорними жилами — слідами ритуалів, у які її так підступно втягнув Ян.

​— Дано, не слухай їх! Вони прийшли, щоб замкнути тебе в клітці! Вони знищать твою волю! — пролунав з-за її спини хрипкий, але до болю знайомий оксамитовий голос.

​Ян стояв на колінах, його чорна куртка була розірвана, а з розсіченої брови текла темна кров. Його перстень з оніксом шалено миготів фіолетовими іскрами, підтримуючи навколо них слабнучий щит із дикого полину. Навіть зараз, поранений і загнаний у кут, він дивився на неї з тією самою гіпнотичною вірою, яка змусила її збрехати подрузі та піти проти всього світу.

​На іншому кінці даху, оточені чистим, золотаво-білим сяйвом, стояли двоє. Жінка середнього віку з неймовірно знайомими синіми очима — такими ж, як у самої Дарини, — та високий сивий чоловік у світлих мантіях Ордену. В їхніх руках формувалися смертоносні леза чистої енергії. Вони дивилися на Дарину не як на людину — вони бачили в ній темного монстра, загрозу, яку потрібно випалити дотла.

​— Вона повністю піддалася темряві! — голос жінки, яка була так схожа на Дарину, прозвучав як смертний вирок. — Вона захищає відьмака. Її джерело отруєне. Стримай її, або нам доведеться знищити обох!

​Сліпуча хвиля білого вогню зірвалася з пальців мага й полетіла прямо в Яна.

​Дарина не думала. Образа, страх і сліпа недовіра до цих чужинців, які називали себе «світлом», вибухнули всередині неї. Вона зробила крок уперед, заступаючи Яна собою, і викинула руки назустріч удару. Сира, некерована магія Творення вирвалася з її долонь. Але замість зелених пагонів і квітів з її пальців зірвався шалений, спотворений оніксом вихор шипів чортополоху та брудної землі.

​Два магічні потоки зіткнулися з оглушливим тріском. Повітря навколо завібрувало так сильно, що старовинна цегляна кладка під їхніми ногами почала кришитися. Біле полум'я пропалювало її захист, сантиметр за сантиметром наближаючись до обличчя дівчини. Дарина заплющила очі, готуючись до смертельного удару. Її зрадили всі. Її світ руйнувався.

​— Дарино, тримайся! — раптово пролунав зовсім інший голос. Сильний, глибокий, він не мав у собі гіпнотичного туману Яна чи холодної люті Білих магів. Він пах залізом, свіжим хлібом і чебрецем її рідного хутора.

​Хтось великий і надійний, як скеля, застрибнув на дах прямо крізь пролом у скляній стелі. Дарина встигла лише на мить розплющити очі й побачити широкі плечі хлопця у простій куртці, який виставив уперед руки, перехоплюючи удар Білих магів своїм власним, м'яким золотим щитом. Це був Дарій.

​— Що ти робиш, дурню?! Вона на боці Темних! — крикнув сивий маг з Ордену.

​— Вона просто заплуталася! І я не дозволю вам її вбити! — Дарій обернувся до Дарини, і в його світлих, сірих очах дівчина вперше за довгий час побачила не страх чи жадобу сили, а чисту, безмежну турботу. — Дарино, подивися на мене. Зніми камінь. Довірся мені... будь ласка.

​Дарина стояла між трьома вогнями: Темним, який запудрив їй мізки; Білими, які  намагалися її вбити; та цим дивним хлопцем, який ризикував життям заради неї.

​Скло під її ногами продовжувало вибухати, а прадавні символи на її рушнику в рюкзаку почали пульсувати, вимагаючи від своєї власниці зробити остаточний, найважчий у її житті вибір...