Глава 11. Роковий кальян в «Авалоні»

Після того, як постраждалих знайшли, кримінальна справа набула гучного резонансу. Артема Захаровича, Тамару та їхніх поплічників розшукували повсюди, але їхній слід безповоротно загубився на теренах Росії разом із грошима Чорноризів та інших родин, чиї члени потрапили до секти. Дехто з довірливих людей встиг продати й відписати своє житло цілителю, і він разом із награбованим капіталом зник без жодного сліду. Стасіка та Ларису екстрено забрала швидка допомога, і вони обоє ще довго лікувалися в стаціонарі. Дарина невідступно лежала разом із сином у дитячому відділенні, а за Ларисою в іншій палаті доглядали Сергій із Марʼяною.

Дивлячись на блідого, виснаженого Стасіка, який тривалий час відходив від важких заспокійливих і перенесеного жаху, Дарина відчувала нищівний біль, почуття провини та звірячий розрив у серці від усвідомлення того, крізь яку жорстокість довелося пройти її маленькій дитині. Те літо 2002 року остаточно перетворилося на справжнє пекло, яке випалило душу і зруйнувало всі ілюзії молодості.

На щастя, маріупольська квартира залишилася в їхній власності, а документи на неї дивом уціліли в розірваній сумці, проте всі заощадження безслідно зникли. Попереду залишався останній, п'ятий курс університету — Дарині потрібно було довчитися всього один рік, на який тепер катастрофічно не було ні копійки грошей.
Сергій так і сказав Дарині :

—Ми будемо шукати наші гроші до останнього, але тепер тобі , сестро, прийдеться десь підпрацьовувати, щоб закінчити навчальний рік! Бач, яка необачна була наша матір! Якщо цей Артем зник без вісти на теренах Росіі, то гроші ми не відразу знайдемо… А, можливо, вже і ніколи… -і брат -міліціонер зітхнув від глибокої злості. 
Коли всі одужали і повернулися додому, решту літа Дарина замість матері змушена була працювати на ринку. Її останні студентські канікули, які мали б минути в розвагах із друзями та турботах про дитину, перетворилися на виснажливу рутину: ранкова торгівля на ринку, а вечорами — допомога бабусі на городі, оскільки Лариса через важкий струс мозку ще дуже довго оговтувалася навіть після виписки з лікарні. Чорна смуга для родини тільки починалася.

Повернувшись додому з ринку та дивлячись крізь вікно на нічне літнє село, виснажена дівчина роздумувала про те, як жити далі в Києві, адже звичайної стипендії та чорнобильської пенсії тепер катастрофічно не вистачатиме на нормальне життя в столиці. Вона пригадала, як рік тому на пінній вечірці в «OASIS UNI” зустріла колишніх однокласниць Таню і Машу, котрі розповідали, що працюють офіціантками в ресторані.

«Треба на початку вересня зʼїздити до них, — думала в розпачі Дарина, — спробую і я влаштуватися офіціанткою або кальянщицею. Може, їм якраз потрібні люди».

Перед тим, як Дарина мала поїхати в Київ на свій останній, п'ятий курс, баба Маруся теж вимушена була допомагати Ларисі на ринку, бо жінка почувалася вкрай кепсько: у неї почалися постійні головні болі та різкі перепади артеріального тиску.

Ввечері, перед самим відʼїздом до столиці, коли Дарина сиділа в хаті над відкритими валізами й тривожно розмірковувала, де саме та як вона зможе працювати після пар, баба Маруся раптом розірвалася гучним скандалом на всю хату:

— Може, годі вже того навчання?! Бакалавра закінчила — і достатньо!

— Чого це, бабусю? — надзвичайно здивувалася Дарина. — Мені ж залишився всього один рік! А потім я влаштуюся в Києві кудись у друковану пресу, в якусь газету чи журнал, або, якщо пощастить, на телебачення — наприклад, кореспондентом у новинні редакции центральних телеканалів чи позаштатним репортером…

— Ой, та ти влаштуйся ще! — сплеснула руками баба, сердито змахнувши рушником. — Підеш на ринок замість матері, бачиш, он їй як погано! Повернешся в Маріуполь, будеш жити в батьковій квартирі разом зі Стасиком і торгувати на ринку! Ото і все твоє навчання! Заміж, може, вийдеш за нормальну людину…

— Але ж мій батько так хотів і просив, щоб я обов'язково закінчила університет… — розгублено заперечила онука.

— Кості вже давно немає в живих! — крикнула баба, і на її зморщених очах одразу заблищали важкі сльози. — Якби мій синочок знав, що всі його зароблені гроші аферисти вивезли в Росію…

Знесилена гірким розпачем, бабка Маруся важко опустилася на давно не працюючу сільську піч і гірко розплакалася, затуливши обличчя фартухом.

— Життя настало інше, онучко! — кричала баба, гарячково жестикулюючи. — Ми не витягнемо твоє навчання в Києві, ще й магістратуру! Все, закінчилось твоє навчання! І до того ж, нам усім набридло вже твого сина нянчити! Ти його матір чи ні?! — знову закричала баба так голосно, що Стасик злякався і почав голосно плакати. — Ти там розважаєшся в тому Києві, а ми тут із нею гирнемося і гівно підтираємо чотири роки поспіль!

— Які ви всі… — Дарина крізь сльози намагалася підібрати хоч якесь образливе слово. — Бридкі…

Не витримавши цього крику та безвиході, дівчина різко вибігла з хати на темне подвір'я, сховалася в затінку виноградної аседки, впала на лавку і гірко розплакалася.

Почувши плач і кроки на порозі, баба Маруся визирнула з темних дверей хати й різко підвищила голос, продовжуючи гнути своє:

— А ну вернись! І не смій мені тут губами крутити! Подивись на себе — п'ятий рік по Києвах гастролюєш, дипломи свої вибиваєш, а в голові й вітер! Тобі вже скільки років? За чотири роки навчання в університеті ні чоловіка нормального собі не знайшла, ні родини не створила!

Дарина різко обернулася в аседці, витираючи сльози долонею, але баба не вгамовувалась, вихлюпуючи на онуку всі свої накопичені роками патріархальні образи:

— Нормальна дівка давно б заміж вийшла, притулилася б до чоловічого плеча, щоб у дитини був батько, а не мати-одиночка нашорошена! Сидить хлопчик без батька, без чоловічої руки, сирота при живій матері! Ти думаєш, кому ти потрібна буде зі своїм київським дипломом і чужою дитиною на шиї, стара діва наша?! Жіноче щастя — вогнище в хаті берегти та чоловіка слухати, а не в газетах своїх дурних рядки марати!