Глава 8. Старі друзі

Кінець березня 2001 року приніс у Київ довгоочікуване тепло. Сонце нарешті прогріло повітря, змусивши міські вулиці остаточно позбутися залишків зимової втоми, а небо стало виразно-ясним, даруючи легкість, яка відчувалася у кожному подиху вітру.

Яна і Дарина стояли на порозі квартири, розташованої на проспекті Перемоги, 80/57, і тремтячими руками дзвонили в двері.

— Може, його вдома немає? — хвилювалася Дарина, міцно стискаючи в руках синьо-жовту стрічку, яку вона дбайливо привезла з вихідних із Маріуполя.

— Повинен бути, — відповіла Яна, хоча в її душу вже закралися сумніви.

Не встигли вони оговтатися, як двері відчинилися, і на порозі з’явився Кузьма Скрябін: молодий, енергійний, із властивою йому невимушеністю. Його кучеряве темне волосся недбало спадало на плечі, а в очах грала фірмова хитра іскорка. Він був одягнений просто і по-молодіжному: у яскраву червону футболку з написом, джинсові шорти, високі гетри, що додавали образу того неповторного драйву, за який його любили тисячі фанів, темно - червоні домашні тапочки.

— Привіт! — вигукнула Яна, — дивись, кого я тобі привезла?

   Андрій подивився на Дарину і спочатку не зрозумів, про кого йде мова. Він уважно роздивлявся дівчину: її довге платинове волосся, джинсову куртку, коричнева велика сумка на плечі, білий светр та сині джинси-кльош від коліна і рожеві кросівки, намагаючись збагнути, хто стоїть перед ним.

Яна була вдягнена в темно -фіолетову приталену дуту куртку до пояса, тигровий легкий шарф, теж темно - сині джинси -кльош від коліна з низькою посадкою, синя лакова сумка зі срібною пряжкою і лаковими китицями, чорні ботинки з квадратним носком і золотою пряжкою- липучкою на них.

Дарина, не вагаючись, простягла йому синьо-жовті стрічки.

— Ось… Може, так згадаєш?

Співак узяв стрічки з рук Дарини, поворушив ними, і вмить його очі спалахнули впізнаванням. Він різко підняв голову:

— Дарино?? Майдан, проголошення Незалежності, дві дівчинки, яких я проводжав до Будинку з Зіркою??

— Так! Так! — обидві дівчини застрибали від радості й заплескали в долоні.

— Ого! Оце так несподіванка! — Андрій щиро обійняв обох дівчат.

Після теплих і щирих обіймів співак гостинно запропонував їм зайти в квартиру:

— Зараз я вам чай зроблю, а потім підемо покатаємось на роликах! — Андрій вказав на кинуті на підлогу ролики.

Дівчата зайшли в коридор, перевзули запропоновані хлопцем домашні капці і зайшли в кімнату.

— Вааау! - скрикнули подруги від такої креативної творчої кімнати.  У центрі кімнати стояло широке ліжко, вкрите яскравим червоно-помаранчевим покривалом із східними візерунками. Над узголів'ям висів великий декоративний гобелен із вигадливим орнаментом, прикрашений пір'ям. Світлі стіни були щільно завішані численними картинами та фотографіями в рамах, що створювало ефект художньої галереї. Зліва на стіні також висів незвичний маска-оберіг.  Зі стелі звисала ефектна люстра з бахромою, що додавала кімнаті богемного вигляду. Праворуч на тумбочці стояла настільна лампа з вінтажним абажуром, а на підлозі розміщувалися антикварні речі, включаючи старий телефон. Підлога була вкрита яскраво-червоним килимовим покриттям, поверх якого лежали кілька багато декорованих східних килимів із багатими візерунками. У кімнаті панувала творча та розслаблена атмосфера; біля ліжка стояла акустична гітара з чорним капелюхом, що лежав поруч, підкреслюючи музичний та артистичний характер власника оселі

  Дівчата зручно вмостилися на підлозі, підігнувши ноги в колінах. Співак налив їм чаю, розклав печиво та запитав:

— Ну розповідайте, шо ви як ви? Де навчаєтесь, де живете?

— Я зараз на третьому курсі факультету журналістики в Шевченка,— відповіла Дарина, відпиваючи чай. — Живу в гуртожитку на іншому кінці міста.

— А я на четвертому  курсі в Поплавського на режисера, — додала Яна, беручи печиво. — Все також живу з батьками в будинку з Зіркою.

Дарина на мить замовкла, подивилася на співака й захоплено продовжила:

— Я тебе слухаю з тих пір, як познайомились! Кожний твір альбом купляю!

Дівчина намагалась уникнути розмови про те, чого вона вже не живе в Будинку з Зіркою, а живе в Маріуполі, тому що вона не хотіла при Яні говорити про ті погрози Скрябіну від Грека. Вона хотіла залишити ці розмови на більш зручний момент, коли Яни не буде поруч.

— Кузьма, знаєш, ми з Дариною переслухали майже все, що ти робив до 2001 року, — почала Яна, ставлячи чашку. — Це зовсім інша музика, ніж зараз. Оці електронні експерименти, трохи похмура, але така глибока атмосфера...

— О, то ви добралися до архівів! — посміхнувся Кузьма, відкидаючись на подушки. — То був час пошуків. Синтезатори, депресія, постійні експерименти зі звуком. Мені тоді здавалося, що я звучу як інопланетянин, який намагається зрозуміти людську мову через кабелі.

— А як щодо альбому «Стриптиз»? — запитала Дарина. — Він же ніби підсумував той період. Такий провокативний, місцями відвертий.

— «Стриптиз» — це був момент, коли я нарешті вирішив зняти з музики зайве «плаття» і показати, що там всередині, — відповів співак. — То був етап трансформації. Знаєте, коли вже втомився ховатися за ефектами й хочеш просто... роздягнути музику.

— Слухай, а «Вечори на Хуторі біля Диканьки»! — раптом вигукнула Яна. — Ми ж бачили тебе там! Ти грав сільського парня в цій новорічній метушні.

— О, це окрема історія, — засміявся Кузьма. — Я там відчував себе трохи як інопланетянин, що помилково приземлився в українське село XVIII століття.

— Ну, ти там виглядав дуже органічно, — підколола Дарина. — Особливо поруч з Ані Лорак, яка була такою гламурною Оксаною, і Вакулою-Скрипкою. А ти, здається, був якимось персонажем, що постійно щось вигадував?

— Я там був «другом чорта», можна сказати, — усміхнувся Кузьма. — Хоча, чесно кажучи, під час зйомок у мене було відчуття, що я зараз почну читати реп прямо посеред сцени в хаті Солохи. Ви уявляєте: гоголівська атмосфера, вареники літають, а тут я починаю філософствувати про життя в стилі «Стриптизу»? Режисер би мене точно прибив.