Глава 4. Готи і сатаністи

Анатолій Захарович Москаленко нервово почухував підборіддя, вичікувально дивлячись на студентку. У повітрі аудиторіі відчувалася напруга.

— Так, пані Чорнориз... Що ви хочете розповісти про основи журналістики? — запитав він. Його голос звучав вимогливо, адже він, як фундатор сучасної української журналістської освіти та патріот своєї справи, завжди підкреслював, що «журналісти — це еліта української нації».

Дарина стояла перед аудиторією, відчуваючи на собі десятки поглядів. За її спиною одногрупники ледь стримували сміх, перешіптуючись. Вони чудово знали, що вона зовсім не готова до пари, бо вона весь минулий вечір  провела з Яною, зовсім забувши про підручники Володимира Різуна, який викладав новаторські курси теорії масової комунікації.

Сама аудиторія була просторою та сучасною. Це класична амфітеатральна лекційна зала з довгими дерев’яними партами, що піднімалися ярусами вгору, дозволяючи кожному студенту добре бачити те, що відбувається внизу. Попереду, на місці викладача, стояла дерев'яна трибуна поруч із столом, за якими було видно державні прапори України. Стіни приміщення були оздоблені світлими дерев’яними панелями, а підлога вкрита килимовим покриттям із виразним червоним візерунком. На стіні висіла велика деревʼяна дошка зі стендами і стін-газетами, а загальну атмосферу стриманості та академічності доповнювали яскраві плакати, що свідчили про тодішні студентські заходи. Дарина глибоко вдихнула, розуміючи, що Анатолій Захарович не терпить некомпетентності.

За вікном панувала середина листопада: небо було затягнуте сірими хмарами, а холодний вітер пробирався навіть крізь товсті стіни університету. В аудиторії було по-осінньому прохолодно, і Дарина, попри свій стильний брендовий вигляд, відчувала, як холод пробирається під її одяг. Вона була вдягнена в  легкий білий світшот з довгими рукавами, що відкривав вузьку талію, та широкі сині  джинси, які зовсім не рятували від протягів. На ногах були масивні чорні боти на товстій подошві.

Москаленко  очікувально дивився на неї поверх окулярів.

— Пані Чорнориз, ви з нами чи десь у своїх думках? Що ви скажете про соціальну відповідальність журналіста в умовах масових комунікацій? — запитав він суворим, але звичним тоном.

Дівчина  напружилася, намагаючись зігріти руки, сховавши їх у кишені джинсів. Вона лихоманково пригадувала хоч щось із лекцій.

— Е-е... Ну, журналіст має бути об’єктивним, — почала вона, злегка тремтячи від холоду, що пробивав до кісток. — Він повинен нести правду людям, бути, як ви кажете, елітою... і... розуміти, що його слово має велику силу впливу на аудиторію. Тут вона  замовкла, сподіваючись, що цього достатньо.

Москаленко, помітивши, що Дарина трохи відійшла від розгубленості, вирішив перевірити її глибше, хоча й був налаштований скептично.

— Добре, пані Чорнориз, — суворо мовив він, обпершись на стіл. — Якщо з основами у вас прогалини, то, можливо, міжнародна журналістика дається краще? Спробуйте перекласти англійською, німецькою та французькою мою тезу: «Журналіст — це голос правди в океаніінформаційного хаосу».

Дарина, яка в дитинстві та юності приділяла багато часу вивченню мов, відчула, як адреналін витіснив холод. Вона випрямилася, поправила білий світшот і впевнено почала:

— Англійською: "A journalist is the voice of truth in the ocean of information chaos."

— Німецькою: "Ein Journalist ist die Stimme der Wahrheit im Ozean des Informationschaos."

— Французькою: "Un journaliste est la voix de la vérité dans l'océan du chaos informationnel."

В аудиторії на мить запала тиша, яку змінив різкий раптовий та гучний гомін. Студенти ще хвилину тому хихикали, а потім почали перешіптуватися, дехто навіть  відверто ахнув від несподіванки.

Анатолій Захарович навіть відклав свій журнал і зняв окуляри, пильно вдивляючись у дівчину, яку раніше вважав лише черговою студенткою, що прогулює пари.

— Ого! — здивувався сам викладач, і в його очах промайнув справжній професійний інтерес. — То ви, пані Чорнориз, знаєте стільки мов? Може, варто було почати з цього, а не з мовчання? Ви значно талановитіші, ніж здаєтесь на перший погляд.

— Так, — Дарина гордо підняла голову, відчуваючи, як увага всієї зали зосередилася на ній. — Я володію трьома мовами вільно і додатково вивчала іспанську!

— Вау!! — не витримала Еліна, її одногрупниця, яка завжди сиділа на першій парті. — А від нас таке приховувала!

— Відставити розмови! — Анатолій Захарович різко підвищив голос, хоча в його очах уже не було колишньої суворості. — Зараз відповідає пані Чорнориз. Де саме ви опанували такий рівень?

— Я навчалася разом із професором  Миколою Борисовичем Євтухом з КДЛУ, — твердо відповіла Дарина.

— Знаю, знаю такого фахівця, — кивнув викладач. — І що, він особисто приїжджав до вас у Маріуполь з Києва? — він пильно, майже пронизливо подивився на неї.

Аудиторія, вловивши іронічний підтекст, тихенько засміялася. Дарина відчула, як до щік приливає кров, але не відвела погляду.

— Я вивчала його курс дистанційно, працюючи зі своїм викладачем у Маріуполі, — холодно збрехала вона, витримуючи паузу. — Die theoretischen Grundlagen meiner Sprachausbildung basieren auf einem intensiven Selbststudium und akademischer Unterstützung (Теоретичні основи мого мовного навчання ґрунтуються на інтенсивному самонавчанні та академічній підтримці).

Анатолій Захарович на мить замислився, перетравлюючи почуте, і зрештою кивнув.

— Зрозуміло, зрозуміло! — відповів він уже значно м'якше. — Що ж, продовжимо. Якщо ви так добре орієнтуєтеся в теорії, скажіть, пані Чорнориз: що, на вашу думку, є найважливішим інструментом у боротьбі з дезінформацією в сучасному просторі?

— Я вважаю, це верифікація фактів, — впевнено відповіла Дарина. — Журналіст не має права на припущення. В основі лежить перевірка джерел з мінімум двох незалежних точок.