Глава 3. Пані з собачкою

Коли закінчилися пари, Дарина вирішила не їхати одразу до гуртожитку, бо їй кортіло прогулятися Хрещатиком і хоча б здалеку подивитися на колишній родинний будинок зі шпилем та зіркою. Стояла чудова жовтнева погода — справжня «золота осінь». Київ дихав прохолодою, у повітрі, настояному на ранкових заморозках, відчувався легкий, ледь вловимий запах диму від опалого листя. Під ногами шурхотіла пожухла трава, а величні каштани, що вже скинули майже все своє вбрання, стояли оголеними, огортаючи алеї золотистим килимом.

Дівчина, одягнена у свій охайний джинсовий костюм — той самий, що був на ній під час зустрічі з ректором, — впевнено крокувала від університету в бік центру. Також на ній висіла коричнева сумка через плече , а на ногах були взуті коричневі ботинки. Попрощавшись з одногрупниками, вона швидко перетнула парк Шевченка. Аж раптом її шлях перетнула немолода циганка. Жінка була закутана у багатошарові темно - червоні спідниці, поверх яких накинула темну вовняну шаль з бахромою, що вже подекуди витерлася. Її обличчя було вкрите глибокою сіткою зморшок, а в очах, втомлених і проникливих, читалася вимучена хитрість. На шиї циганки висіло темно-червоне намисто, а в вухах були такі ж самі, як і намисто, сережки.

— Дівчинко! Дівчинко! У тебе є гривня на хлібушок? — хрипко гукнула вона.

Дарина хотіла відійти, бо вона з дитинства остерігалася таких зустрічей з циганами, знаючи, як часто за проханнями про допомогу або гадання ховаються розбій чи крадіжка. Але жінка блискавично вчепилася в її руку, міцно перехопивши зап’ястя.

— Дівчинко, бачу, погляд у тебе світлий! — прошепотіла циганка, схилившись до самої шкіри. — Але в тебе багато ворогів буде! А ще… найголовніший… чорний такий, важний… З чорним обличчям…

Дарина заціпеніла. Відчуття дикого холоду пробігло по спині, ніби хтось провів крижаною рукою вздовж хребта. Заворожена словами, що так боляче зрезонували з її потаємними страхами, вона, не в силах опиратися, повільно розкрила долоню перед жінкою.

Циганка уважно вдивилася в лінії на долоні Дарини, її пальці, грубі й холодні, наче вивчали кожен міліметр шкіри.

— Бачу, ти насилля пережила… Але воно відійде… — прохрипіла вона.

Дарина на мить затримала подих. Холодний піт виступив на чолі — звідки ця чужа жінка могла знати про той найстрашніший біль, який їй довелось пережити півтора роки тому?

— Але ти будеш дуже поважною в суспільстві! — циганка впевнено підняла вгору вказівний палець. — Будеш сидіти серед дуже поважних людей, і сама будеш поважна, і багата… А також… — жінка знову вчепилася в її руку, — бачу, дитинка в тебе вже є… І знову поруч цей чорний! Тобі цей чоловік постійно буде ставити палки в колеса, будь обережна! Він теж десь там… серед поважних. Але й небезпечний він!

Дарина ледь стримувала сльози. Її нудило від почутого. Це було страшне підтвердження її найгірших побоювань: боротьба з Греком не закінчилася, вона лише перейшла на новий рівень. Він не зник, не поніс покарання, він живий, на свободі, спокійно існує серед сильних світу цього, посміхаючись з екранів чи за високими кабінетами, і, ймовірно, вже вибудовує нові плани, як отруїти їй життя.

— Але ти ще вийдеш заміж, — циганка раптом посміхнулася беззубим ротом. — Двічі! І діточки ще в тебе будуть! .. .Перший чоловік у тебе буде дуже багатий… Багато золота бачу навкруги нього… А інший… — її посмішка миттєво зникла, обличчя стало кам’яним. — А інший… Погони бачу… Чи то воєнний, чи то мусорський. Але не такий, як твій перший…

— Ну годі! — Дарина, розлючена до краю, різко висмикнула руку. Її всередині все клекотіло від злості, змішаної з розпачем. — Хватить єресь мені говорити! Візьми гроші і валяй звідси, поки мєнтів не покликала! Вона  впхнула в суху долоню циганки купюру в п’ять гривень і майже побігла геть, не озираючись.

Світ навколо раптом втратив свої золотаві барви. Кожен крок віддавався важкістю в грудях. Як ця жінка могла так точно влучити в саму суть її болю? Грек… Його образ, немов чорна пляма, затьмарив усе. Дарина відчувала, як її охоплює чорна туга: вона втекла з Маріуполя, розпочала нове життя, вступила в інститут, але виявилося, що вона нікуди не втекла. Ці «палки в колеса» — не просто слова, а її постійне відчуття небезпеки, липкий страх, що він десь зовсім близько, що він спостерігає за нею… Дівчина йшла по парку Шевченко, серед натовпу, але відчувала себе абсолютно самотньою і беззахисною перед тією невидимою тінню, яку знову викликала до життя ця дивна гадалка.

…Щоб хоч якось вгамувати внутрішній неспокій, Дарина дорогою купила в кіоску морозиво «Ласунка» і попрямувала до «будинку з зіркою».

Спускаючись вулицею Богдана Хмельницького, вона мимоволі кинула погляд на свій колишній дім. Раптом, немов хвиля, на неї накотили спогади: дитячі роки, поїздки з батьками до театру, персональний водій, що терпляче чекав на них біля під’їзду і відвозив її чи то до школи, чи до до театру…Вона згадала своїх друзів-гімназистів з елітної 117-ї школи імені Лесі Українки, а за ними виплив образ Яни — її колишньої найкращої подруги та сусідки по дому, з якою вони пліч-о-пліч стояли на Хрещатику, вдихаючи повітря свободи під час Проголошення Незалежності України.

Дарина зупинилася на протилежному боці Хрещатика, задерши голову догори. Будинок зі зіркою височів над нею монументальною стіною, холодною та байдужою до її хвилювань. Його масивні форми, прикрашені балконами, і той самий знаменитий шпиль, що впивався у ясне осіннє небо, здавалися недосяжними, як і саме минуле, яке він уособлював.

Вітер, що прилетів з боку Європейської площі, приніс із собою запах сухого листя та легкий аромат диму. Дарина поправила лямку своєї коричневої сумки, відчуваючи, як під джинсовим жакетом пробирає холод. Цей будинок колись був їхнім — місцем, де пахло затишком, де вона була дитиною, яка не знала, що таке страх перед майбутнім чи перед такими, як Грек. Зараз же будівля виглядала як велична декорація до її розбитого життя, на яку наклали арешт, як і на її власне спокійне існування.