Глава 2. Прірва

Ластівки літали високо в небі, розрізаючи крилами густе й гаряче повітря. Стояла задушлива серпнева спека, від якої земля під ногами здавалася розпеченою. Дарина, одягнена в легку рожеву сукню, прості шльопанці та солом’яний капелюшок, стояла біля калитки і ліниво поколисувала візочок зі Стасіком. Вона чекала на Свєту, щоб разом рушити в бік пляжу.

Уздовж широкої, добре прим’ятої ґрунтової дороги з піщаними лисинами вишикувалися одноповерхові сільські хати. Деякі з них мали традиційні дерев'яні фасади, пофарбовані у світлі відтінки, та потемнілі від часу шиферні чи бляшані дахи. Подвір'я були відгороджені невисокими, подекуди похиленими дерев'яними парканами, які відділяють приватні садиби від загальної вулиці.

Усе навколо потопало в буйній зелені: обочини дороги вкриті густою травою, уздовж якої тягнулась втоптана пішохідна стежка. Біля самих будинків розрослися пишні плодові дерева та розлогі кущі, які створювали приємний затінок над лавочками біля воріт. Над вулицею височіли старі дерев'яні стовпи з лініями електропередач, які тягнулись кудись удалечінь, де дорога плавно повертала та губилась за горизонтом під безкраїм синім небом із легкими білими хмаринками.

Поруч, у затінку старого паркану, згуртувалася їхня звична сільська компанія з Виноградного. Хтось сидів прямо на вузькій, припалій сірим пилом стежці, підібгавши під себе ноги, хтось умостився на вигорілій траві, а пара хлопців крутилася біля старого радянського мотоцикла. Ноги у хлопців були геть брудні від придорожнього пилу, а руки та нігті почорніли від мазуту, який вони щойно відтирали після чергового ремонту. Серед дівчат деякі, як і Дарина, теж тримали руки на ручках дитячих візочків — у їхньому селищі багато хто ставав мамами рано, у шістнадцять, сімнадцять чи вісімнадцять років.

Надворі панував спекотний серпень, і Дарина намагалася всіма клітинами тіла ввібрати цей останній місяць удома, перш ніж назавжди поїхати до Києва на навчання. Її життя поступово змінювалося. З того самого дня, як після київської поїздки раптово повернулися місячні, материнське молоко в неї повністю зникло. Тепер малюк Стасік перейшов на штучні суміші та звичайний прикорм, що давало дівчині більше свободи, але й остаточно прощало її з періодом раннього материнства.

— Ну і довго там ще та Свєтка порпатися буде? — роздратовано буркнула Юля, яка стояла трохи осторонь.

Вона різким рухом качнула візочок своєї дитини, дістала з кишені пом'яту пачку і, чиркнувши запальничкою, затягнулася цигаркою.

— Сонце смажить немилосердно, уже просто зараз купатись хочеться, а ми тут стоїмо.

Тут уже з хвіртки поспіхом вибігла Свєта. Вона була в легкій майці, короткій спідниці та гумових в’єтнамках, а на плечі погойдувалася велика пляжна сумка, з якої визирало махрове покривало. За нею слідом ішов її чоловік — Вітьок. На руках він тримав їхню маленьку дитину, а в іншій руці міцно стискав уже відкриту пляшку пива. Вони швидко поклали маля у візочок і вийшли на дорогу до компанії. Від Вітька на кілька метрів навколо добре тхнуло свіжим пивом.

— О! Вже нализався з самого ранку, — ухмильнувся Ельдар, двадцятирічний пацан, геть припорошений будівельним пилом і просяклий різким запахом поту. Він зовсім нещодавно повернувся з заробітків зі стройки у Москві й тепер почувався тут ледь не королем вулиці.

— Та є таке, — махнув рукою Вітьок, після чого відразу роздратовано прикрикнув на дружину: — Свєтка, дитину нормально усади! Що, я один тільки цим повинен займатись, чи як?!

Свєтка закотила очі, але сперечатися не стала. Натомість вона перш за все вихопила поглядом у натовпі Дарину:

— О! Ти вже з Києва приїхала? І як там, у столиці? Мажорів багато бігає?

Уся компанія миттєво вибухнула гучним, уїдливим сміхом. Дарина відчула, як по тілу пройшла хвиля холоду — у цьому запитанні й у тому, як Свєта окинула поглядом її рожеву сукню та солом’яний капелюшок, чітко прочиталося приховане презирство та заздрість провінціалки, яка залишилася в селі з пелюшками, поки Дарина  намагалась вирватись в інше життя.

— Ні, не знайшла, — спокійно відповіла Дарина. — Їду суто на навчання.

— А ти куди взагалі, в університет вступила? — знову запитала Свєта, коли їхня компанія нарешті рушила довгою ґрунтовою вулицею в бік моря. Запитання прозвучало ніби буденно, але Дарина підсвідомо вловила в її голосі тугу, приховану злість.

— Так, — трохи ніяковіючи від такої пильної уваги, відповіла Дарина. — В університет Шевченка.

— А з малим хто буде? — Свєта запустила руку в кишеню, дістала жменю смаженого соняшникового насіння і почала нахабно лускати його, спльовуючи лушпиння в бік Дарини. — Баба, мабуть?

— Так, мати і бабуся допомагатимуть.

— Хм! Та я б теж навчатися пішла, якби з моєю дитиною погодився хтось посидіти! — знову гучно хмикнула Свєта й різко штовхнула ліктем у плече свого чоловіка. — Так, Вітьок? Посидиш із малою, а я вчитися поїду… У Київ!

— Я тобі як поїду навчатися, — відповів Вітьок абсолютно зневажливо. Він миттєво перехопив її руку й крутонув зап’ястя так сильно, що дівчина аж застогнала від несподіваного болю. — Як сиділа вдома, так і будеш сидіти! З дитиною нянчитися та на городі спину гнути. А я гроші в дім заробляти буду!

— Отакої! Правильно! — голосно підтримав його Ельдар, задоволено сплюнувши на порошину під ногами. — Молодець, Вітьок. Жінка повинна вдома сидіти, борщі варити, а не по універах столичних вештатися!

І вся компанія знову вибухнула гучним, схвальним сміхом, який луною покотився над сільськими тинами.

— Ти там собі хоч чоловіка якогось знайди, щоб у дитини батько був! — знову з неприхованою злістю виплюнула лушпиння від насіння Свєта. — І щоб трахав тебе хтось нормально, а то ходиш тут така правильна!

— Ну, Свєтка, щось тебе несе сьогодні, — невдоволено відгукнулася Наташа, інша дівчина з їхньої компанії, яка йшла трохи позаду, котячи свій візочок. — Чого ти до Дарини причепилася? Людина вчитися їде, молодець! Нехай собі їде.