Частина 1. Пані з собачкою. Київ, 1998-2001 рік. Глава 1. Червона кімната

Простір вражав масштабом. Масивні сірі колони, наче вартові минулого, здіймалися вгору, підпираючи склепінчасті стелі, розписані складними візерунками. Відблиски світла від старовинних кришталевих люстр грали на дзеркально-полірованій шаховій підлозі, створюючи ілюзію нескінченності. Але справжнім скарбом цього місця був величезний, величний вітраж, що домінував у центрі залу. Він був наче вікно в іншу реальність, де кольори – глибокий синій, вогненний червоний, золотий та смарагдовий – зливалися в химерні, майже містичні фігури, розповідаючи історії, зрозумілі лише обраним.

Київ зустрічав дівчину не звичайним міським шумом, а величчю, яка тиснула на плечі. Вестибюль університету імені Тараса Шевченка, Червоного корпусу, був наче вхід до іншого світу – світу старої, монументальної мудрості, де кожен камінь дихав історією.

І ось там, у цьому океані історії та світла, стояла вона – Дарина.

Вона завмерла в центрі залу, наче намагаючись ввібрати в себе всю цю красу. Її довге світле волосся було акуратно зібране білим бантом, а на плечі висіла невелика біла сумочка. Весь її вигляд був акуратним, майже занадто правильним для цього жвавого, сучасного місця.

Їй було нестерпно спекотно в важкому джинсовому піджаку та джинсах, які вона обрала, щоб виглядати стримано та офіційно перед ректором. Під піджаком була проста біла блузка, але Дарина не могла дозволити собі зняти його, боячись здатися вульгарною в їхніх поважних очах. Вона почувалася наче в пастці власного уявлення про пристойність у цій липневій спеці, коли навколо панував зовсім інший ритм.

За вікном панував липень, і студенти, які проходили повз, були втіленням літньої свободи: легкі шорти, яскраві футболки, повітряні спідниці. Вони сміялися, розмовляли, і їхня невимушеність лише підкреслювала, наскільки Дарина була одягнена не по стилю Києва. Її провінційне походження, з його традиційним баченням офіційного одягу, виділяло її серед цієї молодої, динамічної аудиторії. Вона почувалася наче іноземець, який намагається адаптуватися до нових правил гри, і цей вітраж, що відбивався в її очах, здавався їй символом чогось недосяжного та прекрасного, до чого вона так прагнула.

   Стрілки старого настінного годинника у вестибюлі університету  невблаганно відраховували другу годину очікування. Дарина, відчуваючи, як піт проступає крізь джинсову тканину піджака, нарешті зважилася. Дівчина, трохи соромлячись. підійшла до масивного дерев'яного столу консьєржки, за яким сиділа жінка, чий вигляд здавався ще більш архаїчним, ніж самі ці стіни.

Консьєржка, сувора жінка похилого віку з обличчям, поцяткованим глибокими зморшками, була одягнена в стилі, що безнадійно застряг у 30-х роках. На ній була важка, темно-коричнева сукня з високим коміром, оздоблена старовинним мереживом, і в'язана шаль, накинута на плечі. Її сиве волосся було зібране у тугий, бездоганний пучок, заколотий довгими шпильками. На носі сиділи круглі окуляри в тонкій металевій оправі, які вона, почувши кроки Дарини, повільно і підозріло зняла.

Дарина, намагаючись зберегти спокій, простягнула їй запечатаний конверт:

— Доброго дня. Це письмо від мого батька... для ректора. Він сказав, що ректор чекає.

Стара жінка, не поспішаючи, взяла конверт, зважила його в руці, а потім перевела погляд на Дарину. Її очі, позбавлені окулярів, виявилися напрочуд гострими і холодними. Вона скривила губи у зневажливій посмішці:

— Діти Чорнобиля... — процідила вона скрізь зуби, і її голос прозвучав сухим шелестом. — Щось вас тут дуже забагато…. дітей Чорнобилю… Ви, мабуть, посвідчення собі купляєте?

У Дарини перехопило дихання. Образа, гостра і несправедлива, кольнула в саме серце. Вона різко витягнула з сумочки свій паспорт і, розкривши його на потрібній сторінці, тицьнула жінці під ніс:

— Подивіться! — її голос тремтів від обурення. — Місце народження: Прип'ять!

Жінка, насупившись, знову наділа окуляри і довго вивчала документ. Її пальці, вузлуваті і старі, повільно ковзали по сторінці. Нарешті, вона дуже неохоче піднялась с місця, випрямивши спину:

— Добре. Я передам, — сказала вона, кинувши конверт у шухляду столу. — Але ви будете його довго чекати. У ректора багато справ.

— Я буду чекати скільки треба! — твердо відповіла Дарина, дивлячись їй прямо в очі. — Навіть якщо доведеться простояти тут до вечора.

Вона розвернулася і, карбуючи крок, повернулася на своє місце в центрі залу, знову ставши спиною до консьєржки, обличчям до вітража, що відбивався в її очах, наповнених рішучістю та болем.

Вона знову почала міряти кроками просторий, монументальний вестибюль. Його архітектура вражала уяву: масивні, поліровані мармурові колони здіймалися вгору, підпираючи склепінчасті стелі, з яких звисали важкі кришталеві люстри. Під ногами виблискувала ідеально шахова плитка, відбиваючи світло з високих, вузьких вікон, прикрашених яскравими, складними вітражами. Дарина заворожено роздивлялася старовинні деталі інтер’єру: різьблені дерев’яні панелі на стінах, позолочені візерунки на карнизах і важкі, дубові двері, що вели в глибину будівлі. Все тут дихало історією та багатством, про яке вона вже встигла забути.

Деякі студенти звертали на неї увагу. Вона виділялася своєю простою, але охайною зовнішністю. Повз неї пройшла компанія хлопців у дуже дорогому, брендовому одязі. Один із них, пильно розглядаючи її, тицьнув пальцем і голосно промовив:

— О! Першокурсниця, мабуть! Із провінції якоїсь... Одяг дешевий якийсь!

Його друг, у дизайнерських кросівках та худі з відомим логотипом «Benetton” (*бренд увійшов в Київ в середині 90х), зареготав:

— Точно! Приїхала заміж за депутата виходити!

Дарина мовчки провела їх поглядом. У її очах застигла холодна рішучість. Чотири роки життя в Маріуполі, в бідності та страху, загартували її характер. Колись дівчина теж була такою ж багатою та аристократичною, як ці хлопці, колись у неї теж було все. Але зараз між тією Дариною і цією була величезна прірва. Вона не відчувала заздрості чи образи, лише втому та глибоку, незламну віру в себе. Повернувшись від людей обличчям до вітража, вона відчула? як сонце повільно хилиться до горизонту.