Глава 14. Потойбічне послання.

За вікном панував лютий 98-го, який накрив у Маріуполь  завжди нещадними завірюхами: штормові вітри з Азовського моря приносили не просто холод, а колючу крижану пилюку. Саме море, зазвичай бурхливе, тепер стояло нерухомим, закованим у важкий, брудно-сірий лід, що тягнувся до самого горизонту.

У Першому пологовому будинку, в палаті з високими стелями та потрісканою фарбою на стінах, час ніби зупинився. Дарина народжувала вже понад добу. Її стан був на межі людських можливостей. Платинове волосся, що колись було її гордістю, тепер перетворилося на мокру від поту й сплутану масу, яка липла до обличчя. Губи пересохли й потріскалися до крові, бо вона кусала їх, намагаючись стримати крик, поки сили ще були. Тепер сил не лишилося. Очі, запалі та обведені темними колами, горіли хворобливим блиском відчаю. Кожна нова перейма накочувалася як розпечена лава, розриваючи її тіло зсередини.   

   Дівчина вчепилася в залізні бильця ліжка так міцно, що кісточки на пальцях побіліли, а старий метал жалібно скрипів.

— Ой, мамо! Мамочко! — стогнала вона, зриваючись на хрипкий крик, коли черговий спалах болю засліпив зір. Вона кликала маму, яка чекала в коридорі, стискаючи в руках хустинку, і знала, що її донька зараз проходить крізь чергове коло пекла, бо сама колись проходила двічі.

Стара акушерка в накрахмаленому, але жовтуватому халаті, з обличчям, поораним глибокими зморшками байдужості, навіть не підвела очей від своїх паперів. Вона бачила тисячі таких дівчат і давно втратила здатність до співчуття.

— Чого горлаєш? — грубо кинула стара, поправляючи окуляри на носі. — Роздвигати ноги було не боляче, задоволення отримувала, а народжувати тепер їй боляче! Терпи, всі терпіли.

Дарина заціпеніла. На мить біль відступив, залишивши після себе лише дзвінку, крижану лють. Вона згадала все: занедбані цехи, запах мазуту, звірячі обличчя в напівтемряві, холодний ніж біля горла і те, як вона благала про смерть, поки вони гвалтували іі… згадала, як вона «роздвигала ноги»… Дівчина  повільно повернула голову до акушерки і подивилась на неї поглядом, сповненим такої недитячої ненависті й перенесеного болю, що стара мимоволі здригнулася. Дарина зціпила зуби, відчуваючи в роті смак власної крові, і на одному видиху, вкладаючи в це слово всю свою зневагу до цього несправедливого світу, крикнула:

— Пішла на хуй!

Акушерка заклякла з роззявленим ротом, але Дарині було байдуже. Нова хвиля болю, найсильніша з усіх, підхопила її, змушуючи знову вигнутися на ліжку. Вона пам’ятала свою обіцянку Сергію - вижити - зробити цей останній ривок заради себе і свого життя.

  В коридорі полового сиділи Лариса, Сергій і Марʼяна. Стіни коридору  були пофарбовані в блідо-блакитний колір, який при тьмяному світлі вечірніх ламп здавався майже сірим. Повітря було просякнуте густим запахом хлорки та ліків. Лариса без зупину перебирала пальцями край своєї вовняної хустки, а Мар’яна, важко дихаючи, притримувала свій помітно округлий живіт.

Сергій сидів між ними, спершись ліктями на коліна. Пальці його були сплетені в такий тугий замок, що суглоби побіліли - хлопець кожною клітиною тіла відчував ту невидиму нитку болю, що тягнулася з-за зачинених дверей родової зали.

— Може, зайти до неї? — тихо, майже пошепки запитала Мар’яна, з надією дивлячись на свекруху. — Підтримати... Їй же там зовсім страшно самій.

— Не треба, — різко обірвала Лариса, навіть не повернувши голови. — Ще ти від страху народжувати раніше строку почнеш. Тобі на шостому  місяці тільки таких криків не вистачало. Сиди вже.

Сергій лише сильніше стиснув руки. У голові пульсувала одна й та сама думка: що далі? Він знав, що сьогодні закінчується лише один етап пекла і починається інший. Дарина обіцяла вижити, але вона нічого не обіцяла щодо дитини. Питання про те, чи залишиться немовля в пологовому, чи сестра знайде в собі сили хоча б глянути на нього, висіло над ними важким каменем.

— Ох, якби ж Андрій був тут... — раптом запричитала Лариса, і в її голосі почулися сльози. — Бідна дитина, безбатченком рости буде. І Даринка наша... в такому віці — і вже матір-одиначка. Що я людям скажу? Як у вічі сусідам дивитися?

Сергій різко підвів голову. Його погляд був холодним і прагматичним — так він звик захищатися від реальності.

— Що-що... — обірвав він матір. — Весь Маріуполь і так знає, що Андрія вбили. Трагедія, буває. Ми Даринку відвеземо у Виноградне, нехай з бабою живе, до тями прийде. Там тиша, спокій і Дружок її любимий чекає…

Він хотів сказати щось ще, але в цей момент пологовий будинок знову прорізав такий істеричний, нелюдський крик Дарини, що Мар’яна мимоволі зойкнула, а Лариса перехрестилася. Сергій схопився на ноги, завмерши перед білими дверима пологового залу.

Дитина ніби навмисно знущалася з Дарини, роздираючи її зсередини з кожною новою хвилею. Дівчина судомно робила вдих-видих, намагаючись слідувати коротким командам, але повітря не приносило полегшення, а застрягало в легенях, обпікаючи горло.

У короткі моменти затишшя перед очима пролітали уривки іншого, нездійсненного життя. Не так вона собі його уявляла- життя юної дівчини-школярки. Вона мала б зараз готуватися до сесії на першому курсі університету в Києві, сміятися з подругами на парах, мріяти про майбутнє, гуляти по зимовому Києву. Натомість вона лежала на розсохлій клейонці пологового крісла, навіть не отримавши атестат про закінчення школи. Єдиним її бажанням було якомога швидше виштовхнути з себе цього «монстра», який став плодом тієї страшної ночі, і підписати папери про відмову, назавжди стерши цей спогад.

Біль повернувся з новою силою, викручуючи суглоби. Дарина знову закричала, зриваючи голос до хрипу:

— Мамо! Мамочко! Я не можу більше! Не можу!!! Боляче!

Стара акушерка, яка до цього байдуже заповнювала журнал, нарешті відклала ручку. Вона повільно підвелася, поправила халат і, глянувши на змучене, бліде обличчя дівчини, невдоволено буркнула:

— Ладно... Піду завідувачку покличу. Може, вона що скаже, бо ти так і до ранку не розродишся.