Глава 13. Знахарка

Шлях крізь ліс здавався нескінченним. Бабуся, яку звали Степанівною, дихала важко, зі свистом, але не зупинялася. Вона тягла Дарину, що було сили. Її старі суглоби викручувало від болю, проте страх за життя дівчини давав їй сили, яких вона сама від себе не чекала. Дружок біг поруч, тривожно заглядаючи в обличчя Дарини, яка періодично здригалася і стогнала, коли саморобна волокуша підстрибувала на камінцях корінні дерев.

— Потерпи, дитинко, потерпи, — шепотіла Степанівна, ковтаючи гіркі сльози. — Боже, які звірі! Ізверги! Хіба ж то люди? Що ж вони з тобою зробили... За що ж так над душею живою знущатися?

Коли хащі нарешті розступилися, перед ними постала околиця напівзабутого села. Це було місце, де час ніби зупинився: кілька хат-мазанок, перекошені паркани та глуха тиша, яку порушувало лише віддалене гавкання псів.

   Оселя Степанівни стояла осторонь інших. Це була невелика, напівзанедбана хата з облупленою вапною на стінах. Дах, критими старим шифером, поріс густим зеленим мохом. Поруч, у глибині подвір’я, стояв трухлявий дерев’яний туалет із діркою в підлозі, двері якого жалібно рипіли на вітрі. Навколо — зарослі малини та високої кропиви, що майже повністю поглинули стежку до колодязя з іржавим журавлем.

Інтер'єр хати був просякнутий духом часу та простоти. З неймовірним зусиллям бабуся затягла Дарину через високий поріг у сіни, а потім — у єдину жилу кімнату. Вздовж стіни була прибудована білена піч, яка займала значну частину кімнати. На її поверхні, викладеній плиткою, акуратно стояли чавунні чайники та відра з водою. Над піччю, на дерев’яній полиці, покоїлися різноманітні кухонні дрібнички.

Стіни хати були обклеєні шпалерами з ненав’язливим візерунком, а підлога була вкрита довгими, різнокольоровими домотканими килимками, які додавали приміщенню затишку. Біля однієї зі стін стояло ліжко, застелене покривалом з візерунком, а над ним висів яскравий гобелен із зображенням природи. Поруч з ліжком тулилася невелика тумбочка та комод з висувними шухлядами, на якому лежали книги та журнали. У кутку кімнати, біля вікна, стояло ще одне ліжко, а на стінах висіли різноманітні картини та фотографії.

В хаті пахло сушеними травами, старим деревом та воском від великої кількості свічок. У кутку під іконами жевріла лампада.

— Ось так, ось так, рідненька... — Степанівна обережно допомогла дівчині перебратися на підлогу біля великої печі, де було настелено чисте старе рядно.

Дарина лежала нерухомо, її дихання було ледь помітним, поверхневим.

Бабуся, засукавши рукави,ходити біля печі. Вона нагріла відра з водою, яка тепер приємно парувала. Підготувавши велике дерев’яне корито, вона наповнила його теплою водою і додала туди жменю сушених трав, які наповнили кімнату приємним ароматом. Обережно, намагаючись не завдавати дівчині зайвого болю, бабуся розірвала на Дарині брудну, скривавлену маєчку і занурила її в теплу воду.

Змиваючи бруд та кров із понівеченого тіла, Степанівна лагідно примовляла: «Ось так, ось так, мила... Тепер все буде добре... Травичка біль зніме, водичка нечисть змиє... Потерпи, потерпи...»

Вона обережно помила Дарині сплутане, брудне волосся, використовуючи м’яку губку та відвар трав. Коли дівчина була повністю чиста, бабуся дістала зі старої скрині свіжу, білу білизну та акуратно розстелила її на розкладному ліжку. З неймовірним зусиллям, намагаючись не зачепити понівечені геніталії, вона витягла дівчину з корита і поклала її на м’яку, свіжу постіль. Потім бабуся  дістала маленьку пляшечку з темною рідиною — її власну настоянку на звіробої та макових голівках, щоб бодай на трохи приспати той пекельний біль, що розривав дівчину зсередини.

Бабуся намагалася напоїти дівчину хоча б кількома ковтками води та  рідкого супчику, але Дарина лише судомно замотала головою, щільно стиснувши зуби. Її організм відмовлявся приймати будь-що. Ніч у хатині видалася важкою, сповненою болю та примар. Стара майже не присіла ні на хвилину, снуючи між піччю та розкладушкою, на якій металася Дарина. Тоді Степанівна взялася за свої зілля. Вона дістала глиняні горщики з пахучими, густими мазями. Їхній аромат — суміш живиці, звіробою та календули — заповнив усю кімнату.

— Це цілющі трави, дитинко, — примовляла вона, тремтячими пальцями втираючи мазь у рану на голові, змащуючи роздерті до м'язів крижі, посинілі руки, ноги, синці і подряпини на обличчі, — Земля-матінка силу дасть, біль забере.

Але найважче бабці було дивитися на те, що залишилося від дівочої чистоти. Щоразу, коли бабуся міняла полотно між ногами Дарини, вимиваючи з її статевих органів залишки запеклої крові, дрібну траву та гострі камінці, які в’їлися в плоть під час падіння в яр, її руки починали тремтіти ще сильніше.

— Я знаю одну акушерку тут, у селі... Олену. Вона надійна, зайвого не бовкне, — шепотіла стара, ковтаючи сльози. — Я спробую  її завтра покликати, нехай подивиться, може, пораду якусь дасть, як тебе лікувати…- потім стара зітхнула і знову заходилась безсилим плачем: - Ой, Господи Боже, за що ж таку красу так понівечили!

Дарина не спала, всю ніч метала в бреду і галюцинаціях. Її накрила важка гарячка. Свідомість дівчини блукала темними коридорами цеху, вона знову і знову бачила обличчя Грека, чула тваринний регіт його банди, потім - презирливий регіт и дальнобійників і бачила розтерзане тіло Андрія.

— Ні... не треба... Андрію! — прохрипіла дівчина в маренні, намагаючись відштовхнути Грекових бандюків.

Її очі западали, губи потріскалися, а щоки палали вогнем. Галюцинації були настільки яскравими, що дівчина здригалася від кожного шелесту вітру за вікном. Степанівна не відходила від неї, постійно змінюючи на лобі пов’язки з холодною водою, намагаючись збити температуру, що випалювала Дарину зсередини.

— Спи, маленька, спи... — заколисувала вона її, гладячи по вимитому, але вже спітнілому  волоссю. — Тут вони тебе не знайдуть. Вони не знають про  це місце! Тут тільки ми з Дружком і Господь Бог. Він захистить тебе, онученька!