Глава 12. Пекельна ніч

— Донечко, привези мені від бабусі пасочок, — попросив Костянтин. Його голос був тихим і слабким, як шелест сухого листя. Дарина обережно годувала його з ложечки бульйоном, намагаючись не дивитися на його змарніле обличчя.

— Тато, та ми ж самі вдома, — відповіла вона, затримуючи руку. — Мама на ринку, Сергій з Мар'яною на роботі. Як я тебе лишу?

— Нічого, я посиджу сам, — він спробував усміхнутися, але вийшла лише болісна гримаса. — Повітря сьогодні таке святкове! З'їзди до бабусі, бо вона там напекла вже, мабуть, цілу гору. Хочеться домашнього, рідного.

Після складної гемотрансфузії Костянтина нарешті виписали з донецького онкоцентру. Тепер він був під наглядом сім'ї в Маріуполі, чекаючи на наступний виснажливий курс хіміотерапії. Хвороба висмоктувала з нього життя, лишаючи лише тінь того кремезного чоловіка, яким він був колись.

За вікном у всій своїй величі розквітнув травень. Маріуполь потопав у білій піні квітучих вишень та яблунь. Повітря було густим і солодким від аромату бузку, що розпускався в кожному дворі, перебиваючи навіть звичний запах заводського диму. Сонце вже по-літньому пригрівало асфальт міста, а свіжий морський бриз приносив прохолоду з набережної. Місто готувалося до Великодня: люди метушилися, прибирали двори, а з відкритих вікон розносився запах свіжої випічки та ванілі.

У цей передпасхальний день Лариса поїхала на ринок — треба було продати побільше товару і водночас купити різних страв до Пасхи, щоб  стіл був не гіршим, ніж у людей, попри всі витрати на ліки. Мар'яна і Сергій теж були на своїх роботах. Дарина прибігла зі школи одразу після уроків, змінивши сусідку, яку просили доглянути за Костянтином, поки нікого не було вдома.

Дівчина відставила тарілку і поправила батькові ковдру. На її щоці, під шаром тонального крему, все ще жовтів слід від того самого удару Еліаса, а в душі оселився постійний, липкий страх. Кожен телефонний дзвінок або звук машини під вікном змушував її здригатися. Але тут, поруч із батьком, вона намагалася бути спокійною. Його прохання про паски здавалося таким простим і водночас важливим — маленька радість для людини, чиї дні перетворилися на боротьбу з болем.

— Добре, тату. Я з'їжджу швиденько. Але ти обіцяй мені, що будеш лежати і нікуди не вставатимеш.

Вона швидко зібралася, нічого не одягаючи поверх маєчки і шортів, бо на вулиці панувала справжня спека. Швидко взула кеди і, виходячи із квартири, тричі перевірила замок.

Дарина вилетіла з під’їзду, щоб швидко встигнути на маршрутку  № 103., яка прямувала через проспект Металургів на Виноградне. Треба  було встигнути швиденько зʼїздити туди - зворотньо, щоб не залишати батька одного занадто довго. У цій гарячковій метушні вона навіть не глянула в бік, де біля самого бордюру, наче зачаївшись, стояла стара червона «копійка» з наглухо затонованим склом. Машина виглядала чужорідною в цьому квітучому травневому дворі, але Дарина бачила лише шлях до зупинки.

Дівчина згадала слова професора Бондаря, які він сказав мамі пошепки в коридорі онкоцентру, які випалили в серці Дарини глибоку рану. «Організм виснажений... ми робимо все можливе, але готуйтеся, часу залишилось мало»,— ці фрази крутилися в голові, як заїжджена платівка.

Дарина намагалася не плакати. Вона заборонила собі це ще в той день, коли батька вперше привезли з Донецька. Їй здавалося, що її сльози — це визнання поразки, остаточне «прощавай», яке вона ще не була готова вимовити. Дивлячись на татові руки, які колись з легкістю піднімали її вгору, а тепер тремтіли, тримаючи ложку, вона відчувала фізичний біль у грудях. Це була суміш безпорадної люті на несправедливість світу та безмежної, щемливої ніжності.

Вона хотіла балувати його кожною дрібницею: пасочкою від бабусі, прохолодною водою, усмішкою, якою б фальшивою вона не була, піклуванням про нього, читанням газет на ніч, сумісним переглядом телевізора. Для неї він не був «безнадійним пацієнтом» професора Бондаря а залишився  її татом — великою людиною, яка зараз стала маленькою і тендітною. Вона готова була бігти пішки до самого Виноградного, аби тільки побачити хоч на мить іскру життя в його згасаючих очах, коли він відчує запах бабусиної випічки.

Дарина заскочила в маршрутку, що саме під’їхала до зупинки. Двері з гуркотом зачинилися, відрізаючи її від двору. Вона притиснула лоба до холодного скла, намагаючись вгамувати тремтіння рук. За вікном миготіли травневі вулиці Маріуполя.

    Травнева спека вже встигла розігріти асфальт до стану розпеченої сковорідки. Повітря над проспектом Металургів тремтіло від гарячих випарів, а запах квітучих акацій став майже дурманним. Дарина відчувала це сонце кожною клітинкою шкіри. Сьогодні вона виглядала як звичайна маріупольська одинадцятикласниця: легка біла маєчка-топ відкривала засмаглі плечі, короткі чорні шорти підкреслювали довгі ноги, а на стопах красувалися зручні білі кеди. Її довге хвилясте волосся було розпущене — воно золотистим водоспадом спадало на спину, лоскочучи шкіру при кожному русі.

Вона дістала свій плеєр, натиснула кнопку і занурилася у світ хрипкого, але такого рідного голосу Кузьми. Касета Скрябіна — це був її портал в іншу реальність, де не було ніякого болю і страху. Під звуки знайомих мелодій вона намагалася відключитися від усього світу.

Життя дівчини за останні місяці кардинально змінилося: вона  більше не гуляла в компанії у Доріка на хаті, не сиділа годинами в під’їздах з подругами і слабоалкоголкою в руках і не бігала на дискотеки в ПК «Металургів» з Танею і Машею. Весь її вільний час тепер ділився між доглядом за батьком та підготовкою до вступних іспитів. Вона зарилася в підручники, намагаючись вибудувати хоч якесь майбутнє серед цього хаосу.

Ще однією причиною її самотності був Андрій. Після тієї жахливої спроби насильства він просто зник — не дзвонив, не заходив, не намагався виправдатися чи попросити вибачення. Дарина відчувала до нього лише холодну байдужість, змішану з огидою. Пробачити таке було неможливо, але в кругообігу турбот про тата вона навіть не мала часу сумувати за їхніми стосунками. Андрій став для неї лише неприємним спогадом, ще однією тріщиною на склі її життя.