Глава 11. Привид минулого

Траса Маріуполь — Донецьк у березні виглядала особливо гнітючою: сірі поля, обвітрені посадки та нескінченні ями, які змушували старенький «Ікарус» здригатися всім корпусом. У салоні пахло соляркою, потом  і дешевим тютюном, але для чотирьох пасажирів на задніх сидіннях цей запах змішувався з важким, солодкуватим ароматом хвороби та безвиході.

  Костянтин сидів біля вікна, загорнутий у стару куртку, яка тепер здавалася на три розміри більшою. Хвороба висмоктала з нього життя з лякаючою швидкістю: обличчя обтягнуло шкірою кольору пергаменту, очі запали, а руки  безсило лежали на колінах, наче сухі гілки. Він був дуже поганий. Кожен вибоїна на дорозі відгукувалася в його тілі болем, але він лише мовчки дивився на те, як минають кілометри до донецького онкоцентру.

Поруч із ним сиділа Лариса. Її обличчя було кам’яним, але за цією маскою ховалася виснажена жінка, яка виплакала всі сльози вночі на кухні. Вона тримала спину рівно, наче затягнута в невидимий корсет обов’язку.

Попереду них влаштувалися Дарина та Мар’яна.  Майбутня невістка була втіленням «правильної» дівчини. Вона тихо розмовляла з Ларисою, обговорюючи аналізи, прізвища лікарів , можливу хіміотерапію та дієти і призначення. Її інтелігентність, спокій і готовність допомагати робили її в очах Лариси ідеальною опорою.

   Дарина сиділа біля вікна, притиснувши лоб до холодного скла. На ній була та сама картата куртка, що й у ніч на день народження, а на обличчі — залишки яскравого макіяжу, який вона нанесла машинально. Лариса майже не звертала на неї уваги. Для матері Дарина була «легковажною красоткою», яка тільки й знає, що гуляти з пацанами по кинутих хатах та цілуватися по під’їздах. Вона не бачила в доньці сили, лише вітер у голові.

— Мар’яночко, ти ж візьми контакти того професора, про якого сусідка  казала— напівпошепки говорила Лариса, ігноруючи Дарину, що сиділа поруч. — На тебе вся надія, ти ж у нас розумна, все запишеш.

Дарина чула це і відчувала, як усередині закипає образа, змішана з крижаним жахом. Вона ще не вірила, що батько може померти. Для неї він завжди був незламним. Ця поїздка здавалася їй просто черговим складним етапом, який скоро закінчиться, і все знову стане як раніше: танці, Андрій, сміх, друзі, Дорік з самогоном. Вона не розуміла, чому мати так відверто відсуває її на другий план, віддаючи перевагу чужій, «правильній» Мар’яні.

Дарина подивилася на батька через плече. Його рука ледь помітно здригнулася. Вона хотіла взяти його за руку, але під холодним, оцінюючим поглядом матері заціпеніла. Вона була для них надто красивою, надто юною і надто «несерйозною» для такої великої біди.

  Запах старого дерматину сидінь змішувався з перегаром якогось роботяги на передніх місцях та їдким ароматом домашніх пиріжків, які хтось необачно дістав із торби. Вікна вкрилися сірим нальотом дорожнього пилу, крізь який ледь пробивалося сонце, малюючи на підлозі хиткі світлі плями.

Люди в автобусі були схожі на саму дорогу — втомлені, безбарвні, занурені в побутові турботи. Хтось дрімав, прихиливши голову до деренчливого скла, хтось тихо обговорював ціни на ринку, абсолютно не помічаючи трагедії, що розгорталася на задньому сидінні.

Дарина сиділа, втиснувшись у куток, і дивилася на свої руки. Поки мати з Мар’яною пошепки «шили» план порятунку, Дарина перебувала в іншому вимірі. У її пам'яті досі стояв запах Андрія . Вона відчувала на своїх стегнах фантомний тиск його рук і те, як жорстко він брав її на тому червоному дивані. Ці спогади були її єдиним захистом, її коконом від липкого страху, що панував у салоні.

Вона думала: «Якби він був тут, він би щось придумав. Він би взяв мене за руку, і мені не було б так паскудно від того, що мама дивиться на мене як на порожнє місце».

Але крізь еротичні марення та юнацьку закоханість почало пробиватися тверезе, крижане питання: що буде далі? Вона скосила очі на батька. Костянтин зараз нагадував порожню оболонку людини.

  Думки у дівчини лихоманили голову : як вони будуть жити? Батько отримував пенсію як ліквідатор , а одна матір на ринкову зарплату їх не потягне. Як вона поступить в університет? Мрія про Київ тепер здавалася картковим будиночком на вітрі. Чи зможе вона лишитися з Андрієм, якщо доведеться йти працювати на ринок, щоб просто не померти з голоду?

   Дарина раптом усвідомила, що її легковажність — це розкіш, яку вона може втратити разом із останнім подихом батька. Лариса розмовляла з Мар’яною, бо та була «готова» до дорослого життя з усіма його боргами й похоронами. А Дарина... Дарина все ще хотіла танцювати і цілуватися.

Вона міцніше стиснула поручень сидіння. Автобус підкинув усіх на черговій вибоїні, і Костянтин ледь чутно стогнув. Дарині захотілося закричати на весь салон, щоб цей довбаний «Ікарус» зупинився, щоб час завмер, щоб не було ніякого Донецька, ніяких лікарень — тільки вона, Андрій і безкінечне маріупольське море.

Коли старенький «Ікарус» нарешті проминув стелу з написом «Донецьк», сонце вже почало хилитися до заходу, фарбуючи обрій у тривожні мідні відтіни. Через запітніле скло автобуса Дарина вперше побачила цей мегаполіс — суворий, величний і зовсім не схожий на рідний затишний Маріуполь.

Донецьк зустрічав їх панорамою териконів, що височіли на фоні неба, наче єгипетські піраміди промислової епохи. З труб незліченних заводів валив густий дим, змішуючись із березневим туманом.

Крізь шибку Дарина спостерігала за контрастами міста: ободрані п’ятиповерхівки з білизною на балконах, стихійні ринки прямо біля доріг, де люди в сірих куртках продавали все — від сигарет поштучно до заношеного взуття.  Поруч із іржавими тролейбусами раптом пролітали іномарки з тонованим склом — «мерседеси» та «черокі», які в ті роки були символом сили та небезпечних грошей. Величезні площі, монументальні будівлі сталінського ампіру та широкі проспекти здавалися Дарині нескінченними. Місто тиснуло своїм об’ємом. Це був центр сили, де вирішувалися долі, але зараз для них це був лише центр болю — місто, де знаходився онкоцентр.