Глава 9. Під тінню виноградної лози.

Великдень 14 квітня 1996 року в Маріуполі справді здавався маленьким дивом. Після затяжної й похмурої зими весна раптом увірвалася в місто гарячим подихом Азовського моря. Повітря у Виноградному було густим і солодким: пахло молодою травою, абрикосовим цвітом, що вже вкрив дерева біло-рожевою піною, і вологою сіллю з узбережжя.

Сім’я Чорнориз зібралася в старій хатині бабусі. Рано-вранці, коли сонце ще тільки торкалося обрію, вони відстояли службу в маленькій сільській церкві. Костянтину сьогодні було помітно краще — хвороба наче відступила перед весняним сонцем. Він тримався впевнено, хоча в очах все ще читалася втома. Свіжоспечені паски, прикрашені різнокольоровим пшоном, виблискували на сонці, а запах освяченої лози та воску створював відчуття абсолютного спокою, про який Дарина вже встигла забути.

Після сніданку, за давньою традицією, вся родина вирушила на місцеве кладовище. Це був той особливий день, коли межа між світами здавалася тонкою, а пам'ять — живою. Вони йшли вузькою стежкою, оточеною квітучими чагарниками, несучи з собою крашанки та квіти.

Костянтин ішов попереду, опираючись на руку дружини. Він хотів сам прийти до могили батька — діда Чорнориза, старого рибалки, який колись навчив його любити море.

Могила діда була доглянутою, обкладеною дерном, на якому вже пробивалися перші польові квіти. Дарина стояла трохи осторонь, дивлячись на портрет діда на пам'ятнику. Його очі на фотографії здавалися такими ж добрими, як у Сергія, і такими ж мудрими, як у батька.

— Ну от, батьку, знову ми разом, — тихо промовив Костянтин, поклавши руку на металеву огорожу.

Бабуся мовчки поралася біля квітника, Сергій поправив вінок, а Дарина... Дарина відчувала дивну суміш почуттів. Тут, серед спокою та вічності, нічна стрілянина на ринку, дим, кров і холодні нари КПЗ здавалися якимось страшним, чужим сном. Вона дивилася на своїх рідних і розуміла, яку ціну заплатив Сергій, щоб вона сьогодні стояла тут, у своєму чистому, хоч і новому одязі, а не гнила в камері.

Теплий вітер з моря ворушив її волосся. На мить їй здалося, що дід з фотографії дивиться прямо на неї — з докором, але й з великою любов'ю, ніби знаючи все, що вона пережила.

— Христос Воскрес, дідусю, — ледь чутно прошепотіла вона, притискаючи руки до грудей.

В цю хвилину, під теплим маріупольським сонцем, вона дала собі німу обітницю: ніколи більше не приносити такий біль цій родині, яка зараз була її єдиним порятунком і сенсом життя.

Дівчина  навчилася жити з цією подвійною реальністю. Вдень вона була слухняною донькою, допомагала бабусі  по господарству у Виноградному підтримувала батька, чиє здоров'я навесні стало крихким, як перший лід. Вона посміхалася сусідам, ходила до крамниці й виглядала як звичайна дівчина, чиє життя тече розмірено й спокійно.

Але вночі, коли дім занурювався в тишу, привиди минулого поверталися.

Вона заривалася обличчям у подушку, щоб ніхто не почув її хлипання. Перед очима знову і знову поставав Еліас: його обличчя, його впевненість, його обіцянки іншого, яскравого життя. Найбільше боліло те, що їхня історія обірвалася на півслові. Він так і не став її першим чоловіком, залишившись у пам'яті лише прекрасним і небезпечним міражем. Думка про те, що його тіло забрали сбушники, що він закінчив свій шлях у холодному моргу без належного прощання, розривала їй серце.

«Він хотів підкорити світ, а світ підкорив його, — думала вона, витираючи сльози, - він так і не став моїм ПЕРШИМ КОХАНЦЕМ…»

З Сергієм у них був мовчазний пакт. Іноді, коли їхні погляди зустрічалися за сімейним столом, у повітрі на мить з'являлася напруга — спільний спогад про ту ніч у КПЗ, про допити у слідчого і той позор і дно, на яке впала ця невинна дівчина - підліток. Але Сергій тримав слово. Рідний брат став її персональним щитом.

Маріуполь поступово оговтувався від шоку і дуже довго гудів плітками. Стрілянину на ринку обговорювали в кожній черзі, на кожній зупинці. Називали прізвища, рахували вбитих, додумували деталі про «бандитських ляльок», про «Азовкооперацію». Щоразу, коли хтось із знайомих заводив про це мову, Дарина відчувала, як усередині все стискається, але впевнено відповідала:

— Мене там не було. Я того дня була у однокласниць Тані і Маші.

Сергій підтакував, і його міліцейська форма була найкращим доказом її «алібі». Хто із чесних порядних людей посміє сумніватися в словах офіцера?

Банда Сгари, яка ще вчора здавалася всесильною, розсипалася, як картковий будинок під поривом крижаного вітру.

Тогочасні газети рясніли заголовками про «ліквідацію небезпечного угруповання», але за офіційними звітами ховалася похмура реальність: хтось  навічно залишився в холодній землі, а ті, кому «пощастило», поїхали обживати нари на довгі роки. Деякі бойовики просто розчинилися в тумані Приазов’я — чи то втекли за кордон з награбованим, чи то знайшли свій останній спокій у потайних місцях, про які знало тільки море. Або, можливо, втекли в Донецьк під крило впливових олігархів.

Сергій, повертаючись зі служби втомленим, часто повторював Дарині, коли вони залишалися наодинці:

— Не думай, що все закінчилося за одну ніч. Гідра просто втратила одну голову, а їх ще тисячі. ОПГ пустили коріння надто глибоко — в кабінети, в заводи, в душі людей. Нам знадобляться роки, щоб випалити цю заразу.

   Україна справді почала складний шлях очищення. Кримінальний романтизм 90-х почав потроху поступатися місцю суворому закону, хоча до справжнього порядку було ще дуже далеко.

Маріуполь — місто велике, але тісне. На ринках, у трамваях і на лавках біля під’їздів ще довго перемивали кістки учасникам тієї кривавої драми.

«Кажуть, там була якась красуня, через яку все й почалося...»

« А ви чули, що Грек встиг сховати мільйони в порту перед смертю?»

«Та ні, СБУшники всіх пов’язали, нікого не лишилося!»