Глава 7. Пахан

Нарешті наступили довгоочікувані зимові канікули. Маріуполь поринув у передноворічну метушню, яка цього року здавалася Дарині особливо чужою. У школі справи йшли, м’яко кажучи, неважливо. Вона ледь спромоглася закінчити чверть, і то лише завдяки негласній поблажливості педагогів. Вчителі, зазвичай суворі та вимогливі, тепер на багато речей закривали очі. Оцінки ставили з натяжкою, наче робили ласку, аргументуючи це тим, що Дарина була дитиною ліквідатора аварії на ЧАЕС. У цьому місті, де промислові викиди були повсякденністю, статус «чорнобильця» мав особливу, хоч і сумну, вагу.

Проте, не всі були готові миритися з її раптовою апатією до навчання. Класна керівниця, Ольга Петрівна, жінка старої гарту з незмінним пучком сивого волосся, якось після уроку затримала Дарину біля свого столу. Вона довго дивилася на дівчину поверх окулярів, намагаючись розгледіти в цьому новому, зухвалому образі ту старанну київську гімназистку, якою Дарина була ще кілька місяців тому.

— Чорнориз! — нарешті вимовила вона, і в її голосі звучало більше розчарування, ніж гніву. — Де ж твоє прагнення гарно вчитись? Де той вогник у очах, який я бачила на початку року? Невже ти теж, як і багато інших підлітків цього міста, окунулася в ці похмурі закутки Маріуполя? Ти ж розумна дівчинка, у тебе було майбутнє...

Дарина лише мовчки опустила очі. Вона не знала, що відповісти. Як пояснити Ользі Петрівні, що її «майбутнє» тепер залежить від примх Грека та настрою Сгарівськоі ОПГ? Що фізика та алгебра здаються безглуздими порівняно з уроками виживання, які вона проходить щоночі?

Але справжній удар по її репутації було завдано на одному з останніх уроків історії. Паша, місцевий хуліган, який завжди славився своєю довгою мовою та повною відсутністю такту, несподівано викрикнув з останньої парти:

— А їй не до уроків зараз! У неї поважніші справи! Ви що, не знаєте? Вона з самим авторитетом Греком у «Мерсі» на Азовсталь катається! Кажуть, він її там особисто «метал» вчить плавити!

У класі запала тиша, яка за мить вибухнула легеньким, стриманим ржанням. Хлопці переглядалися, дівчата закривали роти руками, ховаючи посмішки.  Вчителька історії, літня жінка, яка, здавалося, жила в іншому вимірі, лише розгублено подивилася на клас, не розуміючи, про що йде мова.

— Тихше! Тихше! — спробувала вона заспокоїти учнів. — Пашо, що за нісенітниці ти верзеш? Сідай і не заважай уроку!

Але Дарина розуміла, що  це не нісенітниці, а її нова реальність, про яку тепер знав увесь клас. Вона відчувала на собі десятки поглядів — хтось дивився з заздрістю, хтось із засудженням, а хтось — з відвертим страхом.

Коли  Дарина вилетіла зі школи, ковтаючи морозне повітря разом із приниженням,сміх однокласників усе ще дзвенів у вухах, як настирливий свист. Біля входу в парк, де зазвичай збиралася місцева молодь, вона побачила Триньку. Та стояла, притулившись до засніженого дерева, і спокійно курила, випускаючи густі клуби диму.

— Гей, мала, чого така кисла? — Тринька помітила почервонілі очі Дарини. — Хтось образив?

Дарина, не витримавши, розповіла про Пашу та його вигуки на уроці історії. Тринька вислухала мовчки, лише примружила очі, в яких промайнув небезпечний вогник.

— Паша, кажеш? Язикатий хлопчик... — вона кинула недопалок прямо в замет. — Не переживай, мала. Завтра цей історик буде згадувати свої лекції з перебитим носом. У нашому світі за довгий язик платять дорого.

Розплата прийшла до Паші швидше, ніж він міг уявити. Того ж вечора, коли він повертався з тренування через темні двори, дорогу йому перегородили двоє. Це були шнирі Грека та Лисого— міцні хлопці в однакових спортивних костюмах під шкірянками, від яких тхнуло перегаром і клеєм «Момент».

Все відбулося швидко й професійно. Пашу затиснули між гаражами. Перший удар під дих змусив його скластися навпіл, а серія коротких, важких ляпасів та ударів по нирках швидко позбавила залишків зухвалості.

— Чуєш, ти, герой асфальту? — один із бандитів схопив Пашу за волосся, піднімаючи його обличчя, з якого вже текла кров на чистий сніг. — Якщо ми ще хоч раз почуємо ім'я Дарини з твого брудного рота... або якщо ти хоч погляд на неї кинеш не так... додому поїдеш у багажнику. Зрозумів?

Паша лише хрипко кивнув, ковтаючи кров.

— Вона — дівчина  Грека. А ти — ніхто. Гуляй, поки ноги носять.

Вони залишили його лежати на снігу, важко дихаючи. Наступного дня в школі Паша не з'явився, а через день прийшов із величезним синім фінгалом під оком, старанно розвертаючись до Дарини спиною щоразу, коли вона проходила повз.

Сметана, яка ще місяць тому тримала в страху весь район, тепер перетворилася на тиху тінь. Коли Дарина проходила повз неї в шкільному коридорі, Оксана демонструвала дива акторської майстерності: вона вивчала тріщини на підлозі, розглядала власні нігті або раптово захоплювалася розмовою з кимось поруч. Вона не просто не дивилася в бік Дарини — вона намагалася стерти її зі свого поля зору, аби випадково не спровокувати конфлікт із тими, хто тепер стояв за «ботаншею».

Однак Тринька, попиваючи пиво в затишному куточку більярдної, лише хижо мружилася, спостерігаючи за цією покірністю.

— Бачиш, як вона затихла, мала? — процідила Тринька, випускаючи дим крізь зуби. — Думає, що ми забули той пісок на пляжі й твої розбиті коліна. Але такі, як Сметана, розуміють тільки силу, яка б'є до кінця.

Вона нахилилася ближче до Дарини, і в її очах блиснув недобрий вогник:

— Просто ігнорувати її — занадто мало. Треба буде якось відомстити їй по-справжньому. Так, щоб вона все життя здригалася від твого імені. Почекаємо слушного моменту, коли Сгара дасть добро на повний безпрєд, - хитро підмигнула ій ранетка.

Напередодні свята у шкільному туалеті стояв стійкий запах хлорки та дешевого тютюну-уе дівчата -старшокласниці бігали курити поміж уроків.Дарина повільно підійшла до розбитого дзеркала, щоб поправити свої біляві кучері, і в цей момент з кабінки вийшла Сметана.