Глава 6. В більярдній.

Готель «Чайка» у 90-х роках був не просто місцем для ночівлі, а справжнім закритим штабом «господарів життя» Маріуполя. Розташований на узвишші, він ніби спостерігав за морським портом своїми холодними вікнами. Типова радянська монументальність, яка в 90-ті набула зловісного лиску. Біля центрального входу завжди чергували «дев’ятки» з тонованим склом та перші іномарки — BMW «сімки» та «Мерседеси-кабани». Фасад освітлювався жовтуватими ліхтарями, які в туманні маріупольські ночі створювали ілюзію примарного замку.

Нічна «Чайка» зустріла їх неоновим мигтінням, яке боляче било по очах Дарини, вихоплюючи з темряви силуети іржавих портових кранів на горизонті. Коли BMW зупинилося, дівчина в білій шубці першою випурхнула в дощ. Вона не чекала, поки Дарина оговтається — вона просто відчинила задні двері й простягнула руку. Її пальці, холодні від перснів, але міцні, допомогли Дарині вибратися на мокрий асфальт.

Дарина ледь трималася на ногах. Біла шуба, накинута на її плечі, тепер здавалася важкою, як свинець, просякнута кров’ю, піском та солоною водою. Кожен крок віддавав тупим болем у ребрах, а світ навколо хитався, мов палуба корабля.

— Тримайся за мене, мала, — кинула дівчина, притримуючи Дарину за лікоть. — Зараз почистимо тебе.

Вони не пішли через центральний вхід, де під козирком курили швейцари та крутилися валютні повії. Дівчина впевнено повела її вбік, до залізних дверей чорного входу, за якими пахло кухнею, хлоркою та дорогим тютюном. Охоронець при дверях, побачивши супутницю братви Сгари, лише мовчки схилив голову, пропускаючи їх усередину.

  У холі пахло сумішшю дорогого чоловічого парфуму, лаку для волосся та кухонних ароматів ресторану. Важкі оксамитові штори на вікнах ніколи не відкривалися повністю — тут не любили зайвого світла і сторонніх очей.

Вони увійшли до більярдної.

Це було серце готелю, де вирішувалися долі підприємств і переділялися сфери впливу під сухий стукіт кістяних куль - величезне напівпідвальне приміщення з низькою стелею, оббитою звукопоглинальними панелями. Стіни були оздоблені темним деревом, а підлога встелена важким ковроліном, що приглушував кроки. Над кожним із п’яти масивних столів висіли низькі лампи з класичними зеленими абажурами. Вони створювали яскраві кола світла на смарагдовому сукні, залишаючи решту зали в глибокій, сигаретній напівтемряві.  Масивна барна стійка з темного дуба, заставлена імпортним алкоголем — пляшками «Metaxa», «Napoleon» та горілкою в жерстяних банках. Бармен тут був більше схожий на охоронця — мовчазний і уважний.Уздовж стін стояли глибокі шкіряні крісла, в яких потопали чоловіки в спортивних костюмах «Adidas» або шкіряних куртках. На низьких столиках стояли кришталеві попільнички, повні недопалків «Marlboro» та «L&M». Над кожним столом висіли важкі хмари диму цих дорогих імпортних цигарок. Світло від низьких зелених абажурів пробивалося крізь цю каламуть пилу й нікотину, створюючи ілюзію підводного світу. Темні шпалери «під дерево» вже давно стали жовто-коричневими від обкуреності. Підлога була всіяна недопалками, які ніхто не поспішав прибирати, та розсипаною крейдою для київ. Повітря тут було настільки густим від тютюнового диму, що здавалося, його можна різати ножем.

   Крім шансону або EURODANCE 90’s, що тихо грав на фоні, зал наповнював специфічний звук: різкий удар кия, сухий «клік» зіткнення куль і важке падіння шара в лузу. Кожен такий звук у тиші більярдної сприймався як постріл: посиійний, монотонний стукіт важких кістяних куль, який переривався лише грубим реготом або короткими, уривчастими фразами на бандитському жаргоні.

Це було місце сили ОПГ Валерія Сгари. Тут не було випадкових людей. Кожен, хто заходив сюди через чорний вхід, або належав до «своїх», або прийшов просити про захист, ціна якого часто була вищою за саме життя.

Зал був наповнений густим сигаретним димом, що завис над зеленим сукном столів. У кутку в шкіряних кріслах сиділи чоловіки в спортивних костюмах та шкірянках, про щось тихо розмовляючи. При появі дівчат голови повернулися. Дарина відчула на собі десятки поглядів — оцінюючих, холодних, небезпечних.

Це були люди, чиї обличчя здавалися висіченими з того самого граніту, що й парапети набережної, це були «бригадири Сгари»,його братва..

Більшість була одягнена в «уніформу» епохи — масивні шкіряні куртки з широкими плечима, під якими вгадувалися спортивні костюми «Adidas» або важкі светри «BOYS». Ті, хто стояв вище в ієрархії- адміністрація, консільєрі (*совітники) - носили темно-сірі або бордові піджаки з надто довгими рукавами.На товстих шиях, що переходили в потилиці без зайвих вигинів, виблискували масивні золоті ланцюги — «гімнастичні» хрести розміром з долоню були обов'язковим атрибутом. На пальцях — важкі печатки, якими вони недбало постукували по борту більярдного столу. Коротка стрижка «під машинку» або «їжачок». У декого на обличчях виднілися свіжі пластирі або старі шрами, що недвозначно натякали на рід діяльності.

Дівчина в білій шубці провела її до найдальшого столу, де в тіні стояв невеликий диван.

— Сідай тут, — скомандувала вона, а сама гукнула до бармена: — Стакан коньяку і чисту воду. Швидко.

Дарина опустилася на м’яку шкіру, відчуваючи, як її починає бити дрібне тремтіння. Вона дивилася на свої руки — брудні, в саднах, з чорною каймою морського мулу під нігтями — і раптом зрозуміла, що в цю хвилину в «Чайці», серед бандитів і диму, вона почувається безпечніше, ніж будь-коли і будь-де.

Дівчина скинула свою шубку на вільне крісло, залишаючись у облягаючому трикотажному платті, яке підкреслювало її гострі плечі. Вона взяла склянку коньяку, яку приніс бармен, і сунула її в тремтячі руки Дарини.

— Пий, — коротко кинула вона. — Бо зараз відключишся.

Дарина зробила ковток; вогонь обпік горло, але туман в очах трохи розсіявся. Вона нарешті змогла розгледіти свою рятівницю зблизька. Хімічна завивка робила її обличчя ляльковим, але погляд був таким важким, що ставало зрозуміло: ця лялька може вкусити.