Частина 3. Маріупольські банди.1995-1998 рік. Глава 5.Шкільна бійка.

Шкільна бійка

Маріупольська осінь 1995 року зовсім не була схожа на київську. Тут не було вогкої прохолоди каштанових алей; натомість місто душила липка, густа спека, що зависла над розпеченим асфальтом шкільного подвір’я 37-ї школи. Повітря пахло степовим пилом, паленим листям та приторно-солоним духом Азовського моря, який приносив слабкий, але масний вітерець.

Дарина стояла біля старої акації, міцно стиснувши лямку свого портфеля. Вона все ще відчувала себе тут чужою, ніби її пересадили з вишуканого столичного саду в дике приазовське поле.

Навколо неї закипав звичний для цих місць конфлікт. Хлопці з 11-го класу, згрупувавшись у коло, виштовхували один одного, вигукуючи грубощі. У центрі назрівала бійка — жорстка, безглузда, «район на район».

— Що, ботанша, ти теж пизди захотіла? — раптом виник перед нею Вадім, місцевий лідер із важким поглядом і поголеною під «їжачок» потилицею. Він недбало, але сильно штовхнув її в плече, змусивши дівчину похитнутися.

Дарина вирівнялася. У її очах, що бачили обличчя вбивць у київській квартирі та іржавий шпиль під зіркою, не було того страху, на який він розраховував. Лише холодна, концентрована злість.

— Пішов ти! — різко відрізала вона, змеривши його презирливим поглядом.

Навколо затихли. Такої нахабності від «нової» ніхто не очікував. Вадім звузив очі, зробив крок впритул, так що Дарина відчула запах дешевих сигарет і підліткову агресію.

— Слиш ти, новачка! — процідив він, нависаючи над нею. — Тут тобі не Київ. Тут інші закони, зрозуміла? Тут не папінька з мамінькою за тебе вписуватися будуть. Тут «панятія», усікла? Будеш в’якати — швидко пояснимо, де твоє місце.

Він провів рукою по повітрю, ніби креслячи невидиму межу. Для нього вона була лише «столичною штучкою» у занадто охайному одязі,який його дуже дратував. В Маріуполі було багато сімей, які потерпали від злиднів 90х-заробітки в Росії, алкоголізм, наркоманія, безробіття, бандитські злочини і таких як Дарина - вихідцев із елітних сімей, ненавиділи.

Подвір’я 37-ї маріупольської школи було класичним зразком радянського освітнього ландшафту, втомленого часом і приазовським кліматом. Воно являло собою розлогий плац, викладений потрісканими асфальтними плитами, крізь стики яких пробивалася пожовкла від спеки трава. З одного боку височіла монументальна триповерхова будівля школи з облупленою сірою штукатуркою та нескінченними рядами однакових вікон, загратованих на першому поверсі.

З іншого боку подвір’я межувало із занедбаним шкільним стадіоном, де іржаві футбольні ворота без сіток стояли по коліно в пилюці. Глядацькі трибуни, колись дерев'яні, тепер світили лише бетонними основами та обвугленими рештками лавок. По периметру росли старі, криві акації та тополі, чиє листя вже почало згортатися в сухі брунатні трубочки, безсило опадаючи на землю під ударами гарячого вітру. У повітрі стояв важкий, густий запах розігрітого гудрону, пилу та дешевого тютюну, що тягнувся з-за рогу школи, де традиційно курили старшокласники.

Саме тут, у самому центрі цього пильного плацу, під розпеченим вересневим сонцем, розгорталося видовище, яке за своєю жорстокістю не поступалося гладіаторським боям.

Коло глядачів, що складалося переважно з учнів 9-11 класів, стискалося дедалі щільніше. У центрі стояли двоє хлопців з випускного класу. Один — Вадім, місцевий «авторитет» у заношеній, але модній адідасівській олімпійці, інший — Андрій, спокійний хлопець із сусіднього мікрорайону, який, мабуть, просто не встиг вчасно відійти.

Бійка почалася несподівано і різко. Не було довгих суперечок чи дуельних церемоній. Вадім просто кинувся вперед, наче розлючений бик, і завдав сильного удару кулаком в обличчя Андрія. Той похитнувся, але встояв, і наступної миті вони зчепилися в тісний клубок, що катався по розпеченому асфальту.

Це не було схоже на витончений бокс. Це була вулична гнітюча бійка, де в хід йшло все: кулаки, лікті, коліна. Вони били один одного з такою шаленою злістю, ніби намагалися вибити з суперника саму душу. Чулися важке дихання, глухі удари об тіло, хрускіт одягу та вигуки натовпу, що підбурював бійців.

— Давай, Вадос! Уєби його! — кричав хтось із натовпу, задихаючись від азарту.

— Андрюха, тримайся! Бий під дих! — лунало з іншого боку.

Бруд і пил з асфальту товстим шаром лягали на їхній одяг та обличчя, змішуючись із потом і кров'ю, що вже почала текти з розбитого носа Андрія. Вони то падали на землю, то знову піднімалися, хитаючись, але не припиняли бою. У цьому жорстокому танку на виживання не було правил, не було пощади. Лише тваринний інстинкт домінування, помножений на підліткову агресію та безвихідь маріупольських вулиць 90-х.

А навколо них вирувало життя школи, байдуже до цієї трагедії. Молодші класи бігали, граючи в доганялки, вчителі поспішали на уроки, не звертаючи уваги на коло глядачів, що зібралося в центрі подвір’я.  Дарина стояла осторонь, спостерігаючи за цим жорстоким видовищем, і в її очах, що бачили обличчя вбивць, відбивався не страх, а холодне, концентроване презирство до цього безглуздого насильства, що стало нормою життя в цьому новому, чужому місті.