Глава 4. Цінні папери.

…Жовтень 1994 року зустрів Київ особливим, хрустким повітрям. Це був час, коли місто вже остаточно позбулося радянської сірості, але ще не набуло сучасного лоску. На вулицях панувала еклектика: поруч із важкими «Волгами» все частіше пролітали іномарки, а вітрини магазинів рясніли яскравими іноземними етикетками.

Дівчата повільно йшли алеями Маріїнського парку. Каштани вже скинули своє руде листя, яке шурхотіло під ногами, а над Дніпром стояв легкий сизий туман. Київ у жовтні 94-го пахнув димом від паленого листя, міцною кавою з яток та дорогим парфумом, який став символом нового статусу.

Дарина і Яна виглядали як справжні героїні з обкладинок журналів того часу, які тільки-но почали з'являтися в кіосках «Союздруку».

     Дарина поступово  перетворювалась  на справжню красуню. На ній були модні тоді джинси-варенки з високою талією, які підкреслювали її струнку, жіночну фігуру. Поверх вона накинула об'ємний вовняний светр грубої в'язки кольору паленої цегли, а зверху — довгий, злегка мішкуватий плащ-тренч пісочного кольору. На ногах — масивні шкіряні черевики на шнурівці, що додавали образу характеру. Її світло-русе, майже золоте, волосся, що колись було заплетеним у тугу косу, тепер вільно спадало на плечі. Розпущене, воно переливалося під неяскравим жовтневим сонцем, притягуючи погляди студентів, що проходили повз. В її очах з’явилася та сама впевненість, яку вона виплекала в собі три роки тому.

    Завжди  вірна своєму яскравому стилю, Яна обрала короткий шкіряний жакет, темні вузькі джинси та яскраву хустку, зав’язану на паризький манер. Вона щось жваво розповідала, активно жестикулюючи, поки Дарина звично тримала в руках шкільну сумку через плече.

Навчання в гімназії давалося їм легко, але думки були зайняті іншим — життя навколо вирувало. Вони відчували себе господарками цього міста. Хлопці-десятикласники, що зграйками стояли біля входу до метро «Арсенальна», замовкали, коли Дарина проходила повз. У ній відчувався рідкісний сплав інтелекту та природної вроди, який не потребував зайвих прикрас.

…. Це був делікатний момент переходу, який стався на тлі великих політичних зрушень. Наприкінці 1991 року, коли країна робила перші кроки як незалежна держава, одинадцятирічна Даринка зробила свій власний крок у дорослішання- в неї почались її перші менструації.

Для Лариси, вихованої в суворих радянських традиціях, де про фізіологію говорили пошепки або не говорили взагалі, цей момент став викликом. Вона щиро любила доньку, але внутрішній бар’єр заважав їй підібрати потрібні слова. Вона лише зніяковіло відводила очі, намагаючись обмежитися загальними фразами про те, що «так треба» і «тепер ти маєш бути обережнішою».

На допомогу прийшла їхня приватна медсестра, Віра Іванівна, яка часто бувала в домі Чорноризів. Вона була людиною практичною, нової формації, і розуміла, що замовчування лише народжує страх.

Одного вечора, коли Лариса вчергове не наважилася продовжити розмову, Віра Іванівна присіла поруч із Даринкою на дивані в її кімнаті. Вона взяла дівчинку за руку і заговорила спокійно, без зайвої таємничості:

— Даринко, послухай мене уважно, — почала вона, дивлячись дівчинці прямо в очі. — Те, що зараз відбувається з твоїм тілом — це велике диво і велика відповідальність. Твій організм прокинувся. Тепер ти вже — дівчина.

Даринка слухала, затамувавши подих. Медсестра продовжила з легкою, ледь помітною посмішкою:

— Це означає, що відсьогодні ти теоретично можеш завагітніти. Ти стаєш майбутньою жінкою. Твій погляд, твоя постава — все почне змінюватися. І ти будеш незабаром дуже подобатись хлопцям. Але пам'ятай: твоя врода — це твоя сила, і ти маєш навчитися розпоряджатися нею розумно.

Для Даринки ці слова стали одкровенням. Вона відчула не сором, а якусь нову, раніше невідому гордість. Усвідомлення того, що вона тепер не просто «дитина», а «дівчина», додало їй ще більше впевненості. Вона подивилася на свої руки, потім у дзеркало — і побачила там початок тієї вродливої дівчини, якою вона стане в 2000х роках.

Того вечора вона довго не могла заснути, роздумуючи над словами Віри Іванівни. Світ навколо ставав незалежним, і вона сама, здавалося, здобувала свою власну, тілесну незалежність.

                             * * *

В Маріїнському  парку, в який щойно зайшли дівчата, зазвичай слугувала оаза  спокою, але цього жовтня парк  був пронизаний напругою вулиць. Повз паркан, по Грушевського, раз у раз пролітали темні «дев’ятки» з тонованим склом та перші підтримані «Мерседеси-кабани». З відчинених вікон машин долинав або гучний блатний шансон, або ритмічне техно, а всередині вгадувалися силуети міцних хлопців у шкірянках та спортивних костюмах.

Яна проводила поглядом чергову машину, що різко загальмувала на повороті, і зневажливо пирхнула, поправляючи свою модну хустку.

— Бачила? Знову «бики» поїхали. Даринко, мені іноді здається, що в Києві скоро нормальних людей не залишиться — одні спортсмени з золотими ланцюгами на шиях.

Дарина зупинилася, міцніше перехопивши ремінь своєї сумки. Її погляд став серйозним, батьківським.

— Це не просто «спортсмени», Яно. Це нова «еліта», як вони себе називають. Тато каже, що місто зараз поділене на сектори, як карта в кабінеті географії. Тільки замість копалин там сфери впливу. Зараз на кожному розі — розбірки.

Дівчата присіли на лаву подалі від дороги, і Яна перейшла на напівшепіт, хоча навколо було майже порожньо.

— Слухай, а ти чула, що вчора на Лівому березі знову стріляли? Кажуть, це люди Савлоховащось не поділили з «черепами». Моя сусідка працює в ресторані, так вона каже, що коли ці «авторитети» за заходять, офіціанти руки ховають, щоб не дрижали.