Частина 2. Ураган над Україною.Київ, 1991-1994 роки. Глава 3. Жовто-блакитні стрічки.

            
                                       Київ 1991-1994 роки.

                               Глава 3. Жовто-блакитні стрічки. 
 

Серпневий день 1991 року видався напрочуд ясним і теплим. Вікно на п'ятому поверсі будинку на Хрещатику, 25 — знаменитій висотці з зіркою, що височіла над серцем Києва, - було відчинене навстіж, і в кімнату разом із потоками свіжого повітря вривався потужний, багатоголосий гул, що здіймався від самої бруківки. Квартира була заповнена сонячним світлом.

11-річна Даринка стояла на підвіконні, міцно тримаючись за раму, і заворожено дивилася вниз. Перед її очима розгорталося щось неймовірне. Хрещатик і площа Жовтневої Революції нагадували розбурхане море: тисячі людей заповнили кожен метр простору. Над натовпом, наче яскраві вітрила, тріпотіли сотні жовто-блакитних прапорів. Сонячні промені виблискували на полотнах, роблячи їхні кольори майже сяючими.

Дівчинка виглядала зовсім інакше, ніж тієї страшної ночі в бліндажі. Це була дитина нового десятиліття: виглядала по-домашньому затишно. Вона була одягнена у свій улюблений сірий костюм із «Томом і Джеррі» — м’які облягаючі лосини та зручну кофту з капюшоном, на якій мультяшний кіт знову марно намагався впіймати спритне мишеня. Її ноги в пухнастих домашніх тапочках ледь помітно пританцьовували в такт вигукам, що долинали з площі. Світло-руса коса, яку мама ще вранці акуратно і туго заплела, лежала на спині, перехоплена яскравою стрічкою.

   Знизу долинав сміх, вигуки «Свобода!» та розкати аплодисментів. Люди на площі здавалися неймовірно щасливими: вони обіймалися, піднімали дітей на плечі й розмахували транспарантами. Даринка бачила, як молоді хлопці залізли на ліхтарі, щоб краще бачити епіцентр подій, і як сонце грає на склі вікон сусідніх будинків. Вона  дивилася на площу, де колись проходили паради, і на людей, які тепер вимагали свободи. Раптом дівчинка згадала слова Легасова: «Світ має знати правду, і колись ви її розкажете».

Вона всміхнулася, спостерігаючи за цим святом. Їй подобалося, як вітер підхоплює пасма волосся, що вибилися з коси, і як пахне літо в самому центрі великого міста. У цей момент Київ здавався їй центром всесвіту, місцем, де народжується щось абсолютно нове й прекрасне. Вона помахала рукою кудись у натовп, просто так, відчуваючи себе частиною цього великого, радісного дня.

  Гул площі крізь прочинене вікно ставав дедалі гучнішим, але в затишній вітальні на Хрещатику панувала інша атмосфера — сувора, академічна, наповнена шелестом паперу та запахом міцно завареного чаю.

Микола Борисович Євтух поправив рогові окуляри, які постійно сповзали на ніс, і невдоволено постукав сухорлявим пальцем по розгорнутому підручнику. Це був чоловік старої професорської закваски: у бездоганно випрасуваній сорочці, з акуратно зачесаним сивим волоссям. Як доцент КДЛУ (*Київського державного лінгвістичного університету), він належав до тієї касти науковців, які вже у 1982-му знали, що мова — це не просто набір слів, а ключ до іншого світу.

— Дарино, не відволікайтесь! — суворо, але з ледь помітною ноткою педагогічного терпіння зауважив він. — Історія твориться там, на вулиці, але ваше майбутнє твориться тут, за цим столом. Крім французької та німецької, сьогодні треба повторити англійську. Вже через тиждень ви підете до шостого класу, і навантаження в спеціалізованій школі буде колосальним.

Микола Борисович був не просто репетитором. Він був провідником у ту нову Європу, з якою його рідний університет саме почав «наводити мости». Він натхненно розповідав Дарині, як з 1990 року КДЛУ налагоджує зв’язки з Мюнхенським інститутом іноземних мов та французькими університетами. Для нього мовний бар’єр був особистим ворогом, якого він методично знищував у головах своїх учнів.

У 1991-му КДЛУ (*нині відомий як КНЛУ) був справжнім вікном у світ.  Поки країна вирувала мітингами, у стінах університету на Лабораторній та Великій Васильківській відбувалася тиха революція: викладачі поверталися зі стажувань у Франції та Німеччині, привозячи не лише знання, а й аудіокасети з живою мовою, як своєрідний європейський вектор розвитку.  Замість сухого зазубрювання граматики, Микола Борисович прищеплював Дарині комунікативний підхід — те, що тільки-но починало з'являтися в елітних київських гімназіях. Він часто згадував, що невдовзі до Києва приїдуть перші американські волонтери з Корпусу Миру, і методика викладання англійської зміниться назавжди. «Ви повинні розуміти їх з першого слова, Дарино, а не просто перекладати зі словником», — наполягав він.

Дівчинка з неохотою відвела погляд від синьо-жовтого океану на Хрещатику. Микола Борисович підсунув до неї роздруківку з текстом про Париж.

— Подивіться на це речення, — сказав він, вказуючи на французький текст. — «L'avenir appartient à ceux qui se lèvent tôt» (Майбутнє належить тим, хто рано встає). Ми з вами «встали» дуже вчасно, Дарино. Україна відкривається світу, і їй знадобляться люди, які зможуть говорити з цим світом однією мовою.

Дівчинка в сірому костюмі з Томом і Джеррі зітхнула, поправила свою акуратну косу і знову схилилася над підручником. Гул свободи за вікном тепер здавався не відволіканням, а головним стимулом: вона вчила ці іноземні слова, щоб одного дня розповісти всім цим людям у Мюнхені чи Парижі про те, що сьогодні відбувалося під її вікнами.

  Вибір гімназії №117 імені Лесі Українки був не випадковим. Батько Даринки, Костянтин, попри свою військову суворість, завжди мав стратегічне мислення: він розумів, що в новому світі знання мов буде сильнішою зброєю, ніж будь-яка броня. Мати, Лариса, не просто підтримала це рішення, а й сама стала частиною цього освітнього механізму, влаштувавшись до ліцею на роботу. Це дозволяло їй бути ближче до доньки та тримати руку на пульсі її успіхів.

Проте навіть рівня спецшколи батькам здалося замало. Для «шліфування» знань запросили Миколу Борисовича Євтуха.