Глава 2. Дядько Борис та дядько Валерій

Даринка прокидалася повільно, ніби випливала з глибокої води. Спершу вона відчула запах — різкий, медичний: спирт, йод, бинти. Потім — біле світло, що било в очі.

Вона лежала на вузькому ліжку з металевими бильцями. Над нею — брезентовий намет, натягнутий на каркас. Тканина злегка ворушилася від вітру. Десь поруч дзвеніли інструменти, хтось стогнав, тихо перегукувалися медсестри.

Це був польовий госпіталь. Кілька рядів ліжок під великим військовим шатром. Біля кожного — табуретка, складна тумбочка, крапельниця на металевій стійці. На столі неподалік — лотки з інструментами, марля, флакони з розчинами. Під ногами — дерев’яний настил, щоб не стояти на сирій землі.

Даринка спробувала поворухнутися. У горлі пересохло, губи були потріскані.

— Вона приходить до тями, — почувся спокійний голос.

Над нею схилився лікар у світлому халаті поверх військової форми. Обличчя втомлене, але уважне. На шиї — стетоскоп.

— Зневоднення та виснаження, — сказав він рівним тоном, дивлячись кудись убік, мабуть, медсестрі. — Потрібен спокій, питний режим, легке харчування. Ніяких навантажень. Організм виснажений.

Даринка повільно перевела погляд праворуч.

Поруч стояла мама.

Вона тримала доньчину руку обома долонями, ніби боялася відпустити. Очі були заплакані, але тепер у них світилася полегкість.

— Доню… — прошепотіла вона. — Я тут.

Даринка дивилася на неї кілька секунд, ніби перевіряючи, чи це не сон. Потім її пальці слабко стиснули мамину руку.

— Мамо… — ледве чутно сказала вона.

За межами намету чулося гудіння машин, чиїсь кроки, короткі військові команди.

— А Сашко де? — раптом згадала Даринка, і в її голосі з’явилася тривога.

Мама одразу нахилилася ближче.

— Його забрала Мирослава… його мама. Вона теж його шукала.

Даринка глибоко видихнула, ніби щось важке зсунулося з грудей.

— Це добре…

Вона знову відчула втому, але тепер це була інша втома — без того жаху, що стискав її останні дні.

Мама сіла на табурет поруч і, не відпускаючи руки доньки, тихо почала розповідати.

Коли діти не повернулися, спершу подумали, що вони просто загралися. Але коли стемніло, Сергій — старший брат Даринки — побіг шукати міліцейську машину. Він носився між дворами, кричав, розпитував дорослих. Зрештою знайшли дільничного, підняли ще кількох людей.

— Ми об’їздили все, — говорила мама глухим голосом. — І Прип’ять, і село. Питали на блокпостах, у лікарнях… навіть у морг їздили.

На цьому слові її голос затремтів.

Даринка дивилася на маму широко розплющеними очима. Вона навіть не думала, що все настільки серйозно.

— У місті був хаос, — продовжила мама. — Уже на другу добу почали евакуацію. Сотні автобусів тягнулися до Прип’яті. Людей виводили колонами, перевіряли на дозконтролі… Усі розгублені, ніхто нічого толком не пояснює.  І ще…- Лариса зупинилась, думаючи, говорити Даринці правду в її стані, чи ні, але все ж таки наважилась: - Наш дідусь зник ... 

— Зник? - підвелась Даринка, але мама її зупинила і положила на подушку знову. 

— Так, зник, - продовжила вона. —Тоді, в тому хаосі , коли ви з Сашком від нас відстали, він різко в натовпі кудись зник. Я писала заяву в міліцію, вони його шукають. 
Даринка сумно видихнула. Де зараз її дідусь, Пантелеймон Панкратович , дідусь в окулярах і з газетою?

За стінками намету й тепер час від часу проїжджала техніка. Чулися короткі команди. Польовий шпиталь стояв осторонь дороги, якою безперервно рухалися машини.

— Назад у Прип’ять не можна, — тихо сказала мама. — Поки що ні. Тому тебе залишили тут, у госпіталі. Ти дуже ослабла. Як тільки прийде тато, ми поїдемо до Києва.

— До Києва… — повторила Даринка.

Це слово звучало далеким і чужим. Іншим життям.

Вона раптом зрозуміла: їхнього звичного світу — річки, дворів, гри біля дому — більше немає. Усе змінилося за кілька днів.

Мама нахилилася і поцілувала її в лоб.

— Головне, що ти жива, — прошепотіла вона. — Усе інше ми переживемо.

Даринка заплющила очі: поруч була мама та Сашко теж знайшовся. В її дитячому світі все було добре !

Але раптом вона знову здригнулася, пригадавши синє обгоріле тіло в машині швидкої допомоги. Серце стислося від жахливих спогадів, очі наповнилися сльозами.

— А як тато Сашка? — прошепотіла вона, голос тремтів.

Мама опустила плечі, глибоко зітхнула:

— Його повезли в 6-ту клінічну лікарню в Москву, — сказала Лариса тихо, майже шепотом. — Мирославі не дозволили туди летіти. Там люди в дуже тяжкому стані…

Вона важко зітхнула і змахнула сльозу рукою. Даринка злякано дивилася на маму, намагаючись втримати в собі паніку.

У цей момент у бліндаж зайшов лікар. Його обличчя було серйозним, але спокійним.

— Ларисо, — сказав він, — дитині потрібен відпочинок. Потрібно залишити її на деякий час одну, щоб організм відновився.

Мама сумно кивнула.

— Добре, — промовила вона, обійняла Даринку, поцілувала в лоб. — Тепер спокійно відпочивай, доню. Я скоро повернуся.

Даринка ще трохи дивилася на маму, відчуваючи, що світ навколо залишився страшним і чужим. Але тепер поруч була хоча б надія — хто її захистить.

Вона лягла, накрилася ковдрою, і повільно занурилась у сон, який мав відновити сили після тих жахливих днів.