Пролог. Чорнобильське сяйво.

Припʼять 1986 рік.

                            Глава 1. Вибух.

25 квітня 1986 року видалося таким світлим, ніби сама весна вирішила показати себе з усієї сили — без тіней і застережень.

Сонце стояло високо й щедро лило тепло на землю. Повітря було прозоре, свіже, з легким запахом молодої трави й води. Здавалося, що світ щойно народився — чистий, зелений, без жодної плями.

Вісімрічний Сашко й шестирічна Даринка сиділи на березі Прип’яті, скинувши взуття й закотивши штанці. Їхні босі ноги були у воді — холодній, живій, такій справжній, що від дотику аж перехоплювало подих. Даринка тихо сміялася, коли течія лоскотала їй пальці, а Сашко робив вигляд, що він хоробрий, хоча й сам здригався від прохолоди.

Річка текла спокійно, широко й велично, відбиваючи небо, ніби дзеркало. На поверхні блищали сонячні зайчики, а між ними повільно пропливали зелені тіні від верб, що схилялися над водою. Гілки вже були вкриті ніжним, соковитим листям, яке ще не встигло потемніти від літа.

Навколо гомоніла весна.

Птахи співали без упину — дзвінко, зухвало, ніби змагалися, хто голосніше сповістить про життя. У високій траві шурхотіли комахи, пахло вологою землею й квітучими кущами. Десь неподалік квакали жаби, і цей звук здавався частиною великої, правильної гармонії.

Даринка дивилася на воду широко розплющеними очима. Для неї Прип’ять була не просто річкою — вона була живою. Вона текла повз місто, повз ліси, несла свої води далі, туди, де починалося щось велике й невідоме. Даринці здавалося, що річка знає всі таємниці світу.

— Дивись, — сказав Сашко й кинув у воду плаский камінець.

Той кілька разів підстрибнув по поверхні й зник.

Даринка засміялася і теж кинула свій — камінець одразу пішов на дно. Вона трохи насупилася, але тут же забула про це, бо сонце припекло їй щоки, а вітер лагідно торкнувся волосся.

Світ був добрий.

Зелений.

Безпечний.

Ні річка, ні дерева, ні це яскраве квітневе сонце не видавали жодної таємниці. Природа жила повним життям, не знаючи, що це — її останній такий спокійний день.

Діти ще не знали, що через кілька годин ця вода стане забороненою, ці береги — покинутими, а весна — згадкою, до якої повертатимуться лише в снах.

Того дня Прип’ять текла, як і завжди.

І саме тому він був таким страшенно красивим.

Даринка Чорнориз була світло-русої, майже сонячної вдачі — такою дитиною, на яку світло лягало особливо м’яко. Її волосся, тонке й хвилясте, мало відтінок стиглого жита, ніби в ньому вже жила літня пшениця. На сонці воно здавалося золотим, і мати часто заплітала його недбало, знаючи, що за годину Даринка все одно розпустить косу, побіжить — і вітер зробить своє.

Очі в неї були чисті, голубі, відкриті світові без жодної підозри. У погляді — довіра й тиха допитливість. Обличчя гарненьке, ще по-дитячому округле: маленький акуратний носик, повні губки, які легко складалися в усмішку. У ній уже було щось таке, що з роками могло розквітнути в справжню красу — не гучну, а глибоку, жіночу, ту, яку помічають не одразу, але пам’ятають довго.

Поруч із нею Сашко здавався серйознішим. Темно-русий, з трохи жорсткішим волоссям, він мав уважний, трохи примружений погляд — ніби завжди вдивлявся вперед. Уже зараз у ньому відчувалася майбутня висота: довгі ноги, худорляві плечі, рухи трохи незграбні, але впевнені. Він був з тих хлопців, які ростуть раптово — ще вчора дитина, а завтра вже майже чоловік.

Одяг у них був простий, типовий для радянського літа, без прикрас, але чистий і доглянутий.

На Даринці — легка бавовняна майка світлого кольору, трохи вицвіла від сонця, і короткі шортики з тонкої тканини, злегка потерті на швах. На ногах — прості сандалі або стоптані босоніжки, які вона легко скидала, щойно підходила до води. Все сиділо на ній трохи вільно — «на виріст», як купували тоді майже все.

Сашко був у тонкій смугастій футболці й коротких штанцях, зшитих з грубуватої тканини. Вони трималися на простому ремінці й уже мали сліди активного життя — плями від трави, пилу, води. Його сандалі стояли осторонь, акуратно поставлені, бо він, на відміну від Даринки, робив усе «по-дорослому».

Вони виглядали так, як виглядали тисячі радянських дітей тієї весни: прості, світлі, живі.

І ніщо в їхньому вигляді не підказувало, що цей день — один із останніх безтурботних у їхньому дитинстві.

Вода була холодна, але така жива, що діти не могли втриматися. Сашко першим забрів глибше, бризкаючи ногами, здіймаючи срібні дуги крапель, які на мить зависали в повітрі й одразу падали назад у річку.

— Холодна! — засміявся він, але не відступив.

Даринка зайшла слідом, обережніше. Вода обіймала їй щиколотки, піднімалася до литок, і від кожного руху по тілу бігли мурашки. Вона сплеснула долонями по поверхні, і Прип’ять відповіла тихим плюскотом, ніби приймала гру.

Вони барахталися, як могли: Сашко підстрибував, намагаючись облити Даринку, вона верещала й тікала, спотикаючись об камінці, а потім знову сміялася, бо сміх був сильніший за холод. Сонце гріло плечі, вітер сушив мокрі пасма волосся, і світ здавався нескінченним.

— Все, вистачить! — нарешті сказав Сашко. — Мене мама вб’є, якщо я знову запізнюся на обід.

— І мене, — серйозно кивнула Даринка, хоча ще секунду не хотіла виходити з води.

Вони вибігли на берег, швидко витерли ноги травою, нашвидку одягли сандалі й, не чекаючи, поки висохнуть, кинулися бігти.

Місто Прип’ять зустріло їх тишею, наповненою життям. Широкі алеї тягнулися між новими багатоповерхівками, ще світлими, майже святковими. Балкони були прикрашені ковдрами й білизною, яка повільно колихалася на вітрі. Десь на лавці сиділи бабусі, обговорюючи щось своє, хтось ніс сумки з магазину, хтось штовхав дитячий візок.