Епілог

Після ночі з культом Академія вже ніколи не стала колишньою. Над старим крилом посилили печатки. Імперські маги залишилися в Академії офіційно. Торвальд постарів років на десять. А Ріанна почала продавати “абсолютно неофіційні” брошури:  «Як вижити поруч із Лу’ною Д’Авалос».

Брент купив одразу три. “Для колекції”. Саму Лу’ну тепер боялися менше. І більше — поважали. Бо після тієї ночі всі побачили: вона не монстр. Вона дівчина, яка щосили намагалася не дати темряві поглинути себе. І перемогла. Не культ. Не Королеву крипти. Себе. Це було значно важче.

Тренування стали іншими. Тепер Лу’на вже не тікала від власної магії. Не стискала її в паніці. Не намагалася задавити. Вона слухала. Вчилася. Дихала разом із нею. І вперше некромантія перестала звучати як крик. Одного вечора Кассіан привів її до старого тренувального залу. Туди, де не було студентів. Тільки руни, вічки і тиша.

— Готова? — тихо спитав він.

Лу’на подивилась на свої руки. Колись вони тремтіли щоразу, коли магія прокидалась. Тепер — майже ні.

— Не знаю, — чесно відповіла вона.

Кассіан ледь усміхнувся.

— Це вже прогрес.

Він відійшов убік. Ашер стояв біля стіни, спостерігаючи мовчки. Ліора приготувала захисні печатки. Брент одразу виліз на стіл “для кращого огляду”.

Ріанна принесла їжу.

— Якщо буде катастрофа, я хочу дивитися ситою.

— Ти жахлива людина, — сказав Кассіан.

— Але харизматична.

Лу’на глибоко вдихнула. І дозволила магії піднятися. Темрява м’яко торкнулась підлоги. Без вибуху. Без хаосу. Кістки старого тренувального скелета повільно заворушилися. Піднялися. Обережно. Контрольовано. Лу’на відчула, як некромантія слухає її. Не рветься. Не ламає стіни. Не тягне кладовища прокидатися посеред ночі. Вперше сила не боролася з нею. Бо Лу’на більше не боролася сама із собою. Очі защипало. І вона раптом тихо прошепотіла:

— Я так тебе боялась…

Темрява м’яко закружляла навколо пальців. Тепла. Знайома. Майже жива.

— Лу’но?.. — тихо покликала Ліора.

І дівчина усміхнулась крізь сльози. Не сумно. Полегшено.

— Я більше не боюся себе.

Тиша в залі стала дуже крихкою. Кассіан повільно видихнув. Наче чекав цих слів дуже давно. Ашер дивився на неї так, ніби бачив щось неймовірно важливе. Ріанна тихо витерла очі.

І одразу ж обурилась:

— ЯК ЦЕ НЕЧЕСНО. Я НЕ ПЛАКАЛА НАВІТЬ НА ПОХОРОНІ ТІТКИ.

— ТВОЯ ТІТКА БУЛА ЖИВА! — нагадав Брент.

— ЦЕ НЕ СКАСОВУЄ ДРАМИ!

Усі засміялися. Навіть Лу’на. І саме в цю секунду тренувальний скелет раптом підняв руку. Дуже серйозно. І показав Бренту непристойний жест.

Запала тиша.

— …я його не вчила, — шоковано прошепотіла Лу’на.

— О, ні, — приречено сказав Кассіан. — Вона вже передає їм характер.

Брент був у захваті.

— Я ОБОЖНЮЮ ЦЮ АКАДЕМІЮ!

Через кілька днів Лу’на стояла на балконі гуртожитку. Нічний вітер ворушив волосся. Унизу світилася Академія. Шуміла. Жила. Сварилась. Вибухала. Рідна. Вона більше не хотіла тікати звідси. Не тому, що мусить.

А тому що тут були друзі;  був хаос;  були люди, які її прийняли;  і вперше в житті —   було місце, де вона не почувалася чужою.

Поруч сперся на перила Ашер.

— Ти лишаєшся, — сказав він.

Не питання. Лу’на усміхнулась.

— Так.

Унизу Ріанна саме гналася за Брентом із приворотним зіллям. Кассіан намагався це припинити. Безуспішно. А десь у дворі  лорд Вергард Уфін уже сперечався з Торвальдом:

— Я просто кажу, що демонічні портали додають Академії шарму!

— ВОНИ СПАЛИЛИ МЕНІ ДВА КОРИДОРИ!

— Зате тепер там тепліше.

Лу’на тихо засміялась.

І саме в цю мить десь дуже далеко, під руїнами старих крипт, щось відкрило очі. Стародавнє. Голодне. І почувши ім’я Лу’ни Д’Авалос — усміхнулося.

А в Академії тим часом вибухнула лабораторія алхіміків. Знову.

— ЯК ВИ ЦЕ РОБИТЕ ЩОВЕЧОРА?! — заревів Торвальд.

Лу’на сперлась ліктями на перила й усміхнулась у темряву. Можливо, майбутнє й справді обіцяло катастрофу. Але тепер це вже не лякало.

Кінець першої книги