Розділ 5.

Після прибуття Лу’ни Академія не заспокоїлася. Навпаки. До вечора чутки розрослися настільки, що дівчина вже встигла  нібито воскресити старий мавзолей,  укласти союз із духами,  проклясти третій гуртожиток,  і заручитися зі смертю.

Останній слух особливо сподобався алхімікам. Лу’на ж хотіла лише одного: тихо померти десь у куточку. Бажано без свідків. На жаль, навіть це тепер було ризиковано. Бо поруч одразу міг ожити скелет.

— Я більше ніколи не вийду з кімнати… — нещасно пробурмотіла вона, стискаючи ремінець валізи.

— Запізно, — весело сказала Вельська. — Тепер тебе всі знають.

— ЦЕ МЕНЕ І ЛЯКАЄ!

Коридори жіночого гуртожитку були величезними й шумними.

Десь гриміла музика. Хтось сварився. Хтось чаклував. На третьому поверсі щось вибухнуло.

— Алхіміки? — машинально спитала Лу’на.

— Відьми, — спокійно поправила Вельська.

— ХІБА ЦЕ КРАЩЕ?!

— Набагато гірше.

Вони зупинилися біля дверей із номером 27. Вельська простягнула Лу’ні ключ.

— Твоя кімната.

— Я буду жити сама?

Некромантка дуже дивно усміхнулась.

— …майже.

Лу’на насторожилась. І саме в цю секунду двері кімнати різко розчинилися. На порозі стояла дівчина. Яскрава. Дуже. Настільки, що поруч із нею навіть Академія здавалася менш хаотичною. Руде волосся спадало безладними хвилями майже до талії. Очі — бурштинові, хитрі й абсолютно безсоромні. Форму Академії вона носила так, ніби це була модна сукня, а не офіційний одяг. І посміхалася вона так, ніби життя — це одна велика пригода. Небезпечна, але весела.

— О! — радісно сказала незнайомка. — Це моя нова сусідка-некромантка?

Лу’на приречено кивнула. Дівчина захоплено сплеснула руками.

— Чудово! Я Ріанна.

І, не чекаючи відповіді, безцеремонно вхопила Лу’ну за руку й затягнула всередину кімнати.

— ВЕЛЬСЬКА, Я ЇЇ ЗАБИРАЮ!

— Я бачу, — сухо відповіла викладачка.

— Я поверну її… колись.

— Це не заспокоює.

Кімната була великою, круглою й абсолютно не схожою на кімнату нормальних студенток.

Половину простору займали  свічки,  банки з травами,  дивні пляшечки,  карти таро,  підвішені під стелею сушені квіти,  і чорний кіт, який спав просто на купі конспектів.

На другій половині кімнати панував акуратний хаос Лу’ни:  книжки,  валіза,  плед,  альбоми для малювання.

Контраст був настільки сильний, що це вже виглядало мистецтвом.

— Ти дуже бліда, — одразу повідомила Ріанна, уважно розглядаючи Лу’ну. — Мені подобається. Атмосферно.

— Дякую… мабуть?

— І очі красиві. І волосся. І аура в тебе така, ніби ти або проклянеш людину, або закохаєшся в неї.

Лу’на мало не вдавилася повітрям.

— Я НЕ…

— О, ти ще й панікуєш кумедно.

Ріанна була катастрофою. Це стало зрозуміло майже одразу. Вона  говорила надто швидко,  рухалася надто багато,  і взагалі існувала так, ніби слово «наслідки» було для неї особистою образою.

— Слухай, — діловито сказала відьма, сідаючи на підвіконня. — Правило номер один: якщо тебе всі бояться — використовуй це.

— Я не хочу, щоб мене боялися…

— Пізно. Ти вже легенда.

— Я тут менше дня!

— Саме тому це вражає.

Кіт на ліжку раптом підняв голову. Подивився на Лу’ну. І дуже серйозно прошипів:

— О. Некромантка.

Лу’на завмерла.

— …він щойно заговорив?

— Це Базиліо. Він токсичний.

— Я ЧУВ!

— Бачиш? Токсичний.

Базиліо образився й демонстративно повернувся хвостом. Ріанна тим часом уже рилася у шафі.

— Так, завтра я веду тебе на вечерю.

— Ні.

— Так.

— Я не хочу виходити.

— Лу’но. - відьма дуже серйозно подивилась на неї.

— Ти або зараз навчишся жити серед цього хаосу… або хаос тебе з’їсть. І повір, тут він буквально може це зробити.

Десь у коридорі хтось закричав:

— НЕ ГОДУЙ МІМІКА!

Пролунав хруст. Ріанна навіть не здригнулась.

— Бачиш?

Лу’на повільно сіла на ліжко. І вперше за весь день відчула щось дивне. Полегшення. Бо Ріанна не дивилася на неї як на чудовисько. Чи проблему. Чи небезпечний магічний феномен. Для відьми Лу’на була просто… цікавою.

— Ти мене зовсім не боїшся? — тихо спитала вона.