Розділ 4.

Дорога до Академії зайняла майже весь день.  І весь цей час Лу’на нервувала. Ні. Нервувала — це було занадто м’яке слово. Її внутрішній стан можна було описати як  «людина, яка їде назустріч неминучій соціальній катастрофі».

Карета Академії м’яко хиталася на старій дорозі. За вікнами пропливали ліси, пагорби й маленькі селища, а всередині панувала напружена тиша. Точніше — майже тиша. Бо Кай, якого офіційно «не пустили», якимось абсолютно незаконним способом усе одно примудрився залізти на дах карети. І тепер періодично стукав зверху.

— Я ЗНАЮ, ЩО ВИ МЕНЕ ЧУЄТЕ!

Фарлей дуже повільно масажував скроні.

— Одного дня я його заарештую.

— Ви вже пробували, — спокійно нагадала Вельська.

— І досі шкодую.

Лу’на сиділа біля вікна, стискаючи в руках чашку-будильник. Чашка дивилася на неї підозріло. Валіза — теж. Вона так і не пробачила, що її змусили їхати в багажному відділенні.

— Я не хочу туди… — тихо зізналася Лу’на.

Вельська, яка сиділа навпроти, спокійно перегортала якийсь старий конспект.

— Це нормально.

— Ви весь час так кажете.

— Бо більшість речей у житті некроманта справді нормальні. Просто дуже дивні для інших.

— Це не заспокоює.

— А мало б.

Карета раптом різко звернула. І за кілька секунд ліс попереду розступився. Лу’на завмерла. Академія бойових мистецтв височіла просто посеред гірського плато. Величезна. Стара. Абсолютно божевільна. Комплекс із темного каменю нагадував одночасно  фортецю,  університет,  і місце, де регулярно стаються вибухи. Що, судячи з диму над одним із корпусів, було правдою.

Високі башти здіймалися в небо. Між корпусами літали магічні платформи. Десь у дворі хтось кричав:

— НЕ ЧІПАЙ КОТЕЛ!

За секунду щось вибухнуло.

— Алхіміки, — байдуже пояснила Вельська.

На тренувальному полі бойові маги ганялися один за одним із палаючими мечами.

На даху гуртожитку сиділи двоє перевертнів і сперечалися з гаргульєю.

А біля центрального фонтану компанія відьом щось чаклувала над чайником, який явно був одержимий.

Лу’на повільно кліпнула.

— …це точно навчальний заклад?

— Формально — так.

Карета проїхала крізь головну браму. І хаос миттєво став ще ближчим. Студенти були всюди. Різні. У формах,  у мантіях,  зі зброєю,  із фамільярами,  із дивними істотами на плечах,  і з абсолютно нездоровим рівнем енергії.

Лу’на відчула, як шлунок починає скручуватися. Усі навколо здавалися такими… впевненими. А вона сама почувалася дівчинкою, яка випадково заблукала не туди.

Карета зупинилася біля центрального корпусу. Щойно Лу’на ступила на кам’яне подвір’я — усе пішло шкереберть. Спершу завмерли привиди. Точніше… Лу’на тільки тепер зрозуміла, що вони тут були. Напівпрозорі фігури блукали між арками Академії абсолютно буденно, ніби це найзвичайніша річ у світі. Один старий привид читав газету. Ще двоє сперечалися біля статуї. А маленька примарна дівчинка сиділа на фонтані й їла щось невидиме. І всі вони одночасно повернулися до Лу’ни. Запала тиша. Привиди завмерли. Потім…почали сунути до неї.

— О ні, — дуже тихо сказала Вельська.

— ЩО ЗНОВУ?! — панічно спитала Лу’на.

Примари вже кружляли навколо неї. Захоплено. Швидко. Наче голуби навколо людини з хлібом.

— Вона нас бачить!

— ВОНА НАС ЧУЄ!

— НАРЕШТІ ХОЧ ХТОСЬ НОРМАЛЬНИЙ!

— Я НЕ НОРМАЛЬНА! — мало не пискнула Лу’на.

І саме в цей момент десь у навчальному крилі щось гучно гримнуло. Потім — крик. Потім ще один. А тоді коридором із гуркотом вилетів людський скелет у форменому плащі. І побіг. Прямо до Лу’ни. За ним неслися двоє викладачів і якийсь переляканий студент.

— ЗУПИНІТЬ ЙОГО!

— ЦЕ ЛАБОРАТОРНИЙ ЕКСПОНАТ!

— ВІН УКРАВ МОЮ РУКУ!

Скелет різко загальмував перед Лу’ною. Подивився на неї порожніми очницями. І дуже ввічливо вклонився. Уся Академія завмерла. Вельська повільно закрила очі. Фарлей прошепотів:

— Я знав. Я просто знав.

А скелет радісно клацнув щелепою. І став поруч із Лу’ною. Наче охоронець. Запала мертва тиша. А потім хтось із першокурсників дуже голосно прошепотів:

— Безодне… вона справжня некромантка…

І цього було достатньо. Паніка поширилася подвір’ям Академії зі швидкістю лісової пожежі.

— Некромантка?!

— Та сама?!

— Це через неї мертві піднялися в Д’Авалосів?!

— Я чув, вона розмовляє з кладовищами!

— А я чув, у неї демон у родині!

— У неї ДВА демони в родині, — авторитетно поправив хтось.