Розділ 3.

Після ночі з мертвяками, радою магів і революційно налаштованим ціпком замок Д’Авалосів дивним чином не розвалився. Щоправда, виглядав він тепер так, ніби дуже про це замислювався. Над подвір’ям усе ще мерехтіли захисні плетіння. У коридорах пахло заспокійливими настоями, гаром і магією. А слуги пересувалися з тим особливим виразом обличчя, який буває в людей, що вже бачили занадто багато й вирішили більше нічому не дивуватися. Лу’на сиділа на підлозі посеред власної кімнати й дивилася на відкриту валізу. Точніше… намагалася. Бо валіза дивилася у відповідь. Підозріло.

— Я її боюся, — чесно повідомила дівчина.

— Не бійся, — життєрадісно сказав дід-артефактор. — Вона майже не кусається.

Валіза образливо клацнула замком.

— ДІДУСЮ!

— Що? Їй потрібна соціалізація.

Кімната Лу’ни була затишною й трохи хаотичною. Книжки лежали всюди, на підвіконні стояли засушені квіти,  біля ліжка валялися олівці та альбоми для малювання, а над письмовим столом висіли старі сімейні фото. Тут усе ще пахло домом. Лавандою. Чаєм. І маминими чарами затишку.

І від усвідомлення, що скоро доведеться це залишити, у грудях ставало якось боляче. Долорес сиділа на краю ліжка й уже хвилин десять намагалася непомітно витирати сльози.Виходило погано.

— Мамо…

— Я не плачу, — одразу сказала вона.

— Ти плачеш у штору.

— Це стратегічно.

Артур, який стояв біля вікна, тяжко зітхнув. Він від ранку намагався поводитися суворо й зібрано. Але поки що максимум, якого досяг це  тричі перевірив охоронні руни на валізі;  посварився з двома магами;  і мало не викликав на дуель кравця Академії через формулювання «стандартна форма».

— Вона не «стандартна», — похмуро повідомив він. — Там тканина жахлива.

— Артуре, — втомлено сказала Долорес. — Ти зараз шукаєш привід не відпускати дитину.

— Неправда.

— Ти погрожував мантії.

— Вона криво пошита.

Рейнар, який сидів на письмовому столі, пирхнув.

— Батьку, ти поводишся так, ніби Лу’ну відправляють на війну.

— Її відправляють у Академію бойових мистецтв. Це майже те саме.

— Там хоча б годують за розкладом, — задумливо додав Кай, лежачи догори ногами в кріслі.

— Звідки ти знаєш?

— Я один раз тікав через їхній дах.

Запала пауза. Артур повільно повернув голову.

— …що?

— Це була дуже довга історія.

— КАЮ.

— Ну гаразд, коротка. Мене переслідували.

— Хто?!

— Формально — охорона.

— ЧОМУ?!

— Я випадково виграв у ректора в карти.

Рейнар застогнав. Долорес закрила очі долонею. А Лу’на, всупереч усьому, тихо засміялася. І від цього в кімнаті стало трохи легше.

Едгар тим часом діловито порпався у величезній купі дивних речей, розкладених просто на килимі.

— Так… тобі знадобиться це… і це… о, і це теж.

— Дідусю, навіщо мені механічна жаба?

— Вона кусає злодіїв.

Жаба клацнула металевими зубами. Лу’на обережно відсунулася.

— А це?

— Чашка-будильник.

— Звучить невинно.

— Вона кричить щоранку.

— …що?

— Дуже голосно. Я її налаштував на драматичні фрази.

Кай ожив.

— Які саме?

Едгар гордо випростався.

— «ПРОКИДАЙСЯ, БО СМЕРТЬ УЖЕ БЛИЗЬКО».

Запала тиша.

— Дідусю…

— Що? Тематично ж.

Артур повільно потер обличчя руками.

— Я не знаю, хто з вас небезпечніший.

— Я, — одразу відповів демон, заходячи до кімнати.

І повітря миттєво стало важчим.Лорд Уфін виглядав, як завжди, бездоганно моторошно -  темна сорочка,  довгий чорний плащ,  золоті очі з вертикальними зіницями,  легка усмішка людини, яка або зараз пожартує, або почне апокаліпсис. Іноді — одночасно.

— О, — ожив Кай. — Дідусь прийшов когось психологічно травмувати?

— Залежить від настрою.

Демон підійшов до Лу’ни. І простягнув маленьку темну коробочку.

— Тримай.

Усередині лежала тонка срібна сережка у формі змії. Дуже красива.

І дуже підозріла.

— Вона зачарована? — обережно спитала Лу’на.

— Авжеж.

— І що робить?