Розділ 2.

Родова бібліотека Д’Авалосів завжди була серцем замку. Не парадні зали з мармуровими сходами. Не галасливі бенкетні кімнати. Не кабінет графа. Саме бібліотека. Величезна, стара, трохи моторошна й абсолютно прекрасна.

Вона займала майже все західне крило другого поверху й більше нагадувала маленький храм знань, ніж звичайне сховище книжок. Високі стрілчасті вікна здіймалися мало не до стелі, але зараз їх закривали важкі захисні штори — надворі все ще блукали мертві, а магічний щит над замком час від часу спалахував тривожними синіми хвилями. Уздовж стін височіли темні дубові шафи. Старі. Масивні. Подряпані часом і магією.

Деякі книжки були прикуті ланцюгами. Деякі тихо бурмотіли самі до себе. Одна особливо образлива енциклопедія вже хвилин десять обзивала бойових магів «перекачаними варварами».

Посеред зали стояв довгий овальний стіл із чорного дерева. Саме за ним зараз і зібралася рада магів. І атмосфера там була… напружена. Дуже. У повітрі пахло старим папером,  воском,  магією,  грозою,  і чиїмось заспокійливим настоєм. Настій, судячи з усього, уже не допомагав.

Лу’на сиділа майже в самому кінці столу, намагаючись стати якомога меншою. Виходило погано. По-перше, через бліде сріблясте волосся, яке неможливо було не помітити. По-друге — через магію. Тепер вона відчувала її всюди. У старих фоліантах. У рунах на стінах. У людях. І особливо — у мертвяках за мурами. Вони все ще кликали її. Тихо. Наполегливо. Лу’на судомно стиснула пальці під столом.

Праворуч від неї сиділа Долорес. Її мати навіть зараз виглядала вродливою настільки, що це трохи дратувало оточення. Темне хвилясте волосся спадало на плечі, золотаво-карі очі тривожно стежили за донькою, а тонкі пальці безперервно стискали носову хустинку. У ній майже не відчувалося демоничної крові. Лише іноді — у погляді. Особливо коли хтось занадто голосно пропонував «ізолювати проблему».

Ліворуч сидів Артур Д’Авалос. Похмурий. Виснажений. І явно близький до того, щоб когось убити. Темний кітель бойового мага був розстебнутий на комірі, рукави закочені, а на щелепах уже проступила жорстка щетина. Останню добу граф майже не спав. І це відчувалося. За спиною батьків стояли Рейнар і Кай. Як не дивно — навіть не сварячись. Рейнар, старший із братів, був дуже схожий на батька високий,  стриманий,  темноволосий,  із вічно серйозним обличчям людини, яка вже змирилася з абсурдністю життя.

Кай же успадкував усе найгірше від родини. І найхаризматичніше. У його темних очах постійно світилася небезпечна цікавість до будь-якої катастрофи. Саме зараз він із неприхованим захватом розглядав присутніх магів, височенну пилицю Фарлея і загальну паніку. Йому явно подобалося.

На іншому кінці столу сидів дід-демон. Лорд Уфін. І він, без сумніву, був найнебезпечнішою істотою в кімнаті. Навіть без магії. Навіть сидячи. Навіть ліниво розвалившись у кріслі так, ніби прийшов не на термінову раду, а на виставу. Темне кучеряве волосся спадало до плечей. Через щоку тягнувся старий шрам. Вертикальні зіниці ліниво ковзали по присутніх, змушуючи особливо нервових магів ковтати повітря трохи частіше. Він усміхався. І це лякало більше, ніж якби він кричав. Поруч із демоном сидів другий дід Лу’ни — маг-артефактор Едгар Д’Авалос. Повна протилежність Уфіну. Невисокий. Сивий. Трохи розгублений на вигляд. У потертій дорожній мантії з десятком внутрішніх кишень, з яких постійно стирчало щось дивне -  викрутки,  окуляри,  шматочки кристалів,  печиво,  маленький механічний павук. Павук періодично повзав по столу й нервував бойових магів.Сам Едгар виглядав добрим дідусем. Що було оманою.

Тому що вся Імперія знала: якщо артефактор Д’Авалос каже «я трохи вдосконалив механізм», значить, десь скоро щось вибухне. Навпроти родини сиділи маги.

Магістр Фарлей — сухорлявий старий із гострим носом і поглядом людини, яка вже років сорок мріє піти у відставку, але імперія вперто не дає. Його темно-синя мантія була ідеально охайною. На відміну від нервової системи.

Праворуч від нього сиділа магістр Вельська — некромантка. І Лу’на ще ніколи не бачила жінку настільки… некромантську. Чорне волосся. Темний одяг. Довгі пальці в срібних перснях. Спокійний низький голос. І погляд людини, яка дивиться на ожилих мерців із професійним інтересом, а не жахом.Саме вона дивилася на Лу’ну майже із захватом. І це лякало найбільше.

Поряд розташувався магістр Фонтейн — старий бойовий маг із густими сивими вусами й абсолютно нестерпним характером. Саме його  бойовий жезля щойно  ожив,  втік,  і, за чутками, організував мертвяків у колону. Фонтейн досі виглядав так, ніби особисто зрадив його найкращий друг.

А ще двоє бойових магів узагалі дивилися на Лу’ну так, ніби вже подумки будували їй камеру в підземеллі.

— Я все ще наполягаю на ізоляції, — гримнув один із них.

Лу’на здригнулася.І в ту ж мить одна з книжок на полиці раптом голосно гаркнула:

— САМ ІЗОЛЮЙСЯ, ІДІОТЕ!

У бібліотеці запала тиша. Кай захлинувся сміхом. Демон повільно усміхнувся. А Лу’на нещасно прошепотіла:

— Я ненавиджу свій дар….

— О, не треба так драматично, — ліниво промовив демон. — Дар у тебе чудовий. Просто… темпераментний.

— МОЯ БОЙОВИЙ ЖЕЗЛ ОЧОЛИВ МЕРТВЕ ВІЙСЬКО! — не витримав Фонтейн.

— А ось у вас, магістре, проблеми справді серйозні. – вставив свій п’ятак демон.

Кай тихо сповз по стіні від сміху. Рейнар уже навіть не намагався робити вигляд, що це нормальна сім’я.