Розділ 12. Подорож додому

Після того, як я отримала Ріг Віри справи якось непомітно пішли на лад. Здавалося, що всередині мене з’явилося додаткове джерело енергії, бо я встигала скрізь: я допомагала пораненим в лазареті, патрулювала то Живе, то Мертве Місто, підбадьорювала бійців і брала участь в боях, а також регулярно відвідувала збори Великої Трійці. При цьому всьому мені навіть вдавалося знайти час на Джума та поспати, хоча частенько останні дві справи збігалися у часі. Хлопець сказав, що я не один з Дарів Балансу знайшла, а шило в п’ятій точці. Принаймні інших пояснень моїй активності у нього не було. Час летів непомітно. Проблема була лише в тому, що зсувів у Війні не було. Це, напевно, єдине, що мене лякало. Та я розуміла, що не час здаватися. Хто його знає, коли ми зможемо віднайти останній Дар – Шкатулку Надії. 

Так непомітно йшов час, поки Мертве Місто не потішило нас ще одним грозовим днем. Здавалося, що може змінити гроза? Але після неї кількість хворих у лазареті почала збільшуватися. Ксантос скликав термінові збори. Були всі стражники, я і Велика Трійця. Настрій був хмурий. Ніхто не наважувався говорити. Нас, як завжди, виручила Авра:

- Якщо ми будемо мовчати, то це ніяк не допоможе хворим. – Я зітхнула, але розуміла, що вона права, тому слово взяла я:

- Після останніх злив багато людей злягло. Таке відчуття, що вони підхопили грип або простуду. Принаймні симптоми дуже схожі. – На мене звелися всі погляди: - Ви не знаєте, що це?

- Не знаємо. У Мертвому Місті в принципі ніхто ніколи не хворів. Тут, знаєш, частіше від чужого клинка помирали. – Пояснив Джум.

- Ну логічно в принципі. Що ж, тоді лікування доведеться довірити мені. Хоча я слабо його уявляю без ліків, але щось таки та знаю. Проблема буде, якщо це не допоможе. Але для того, щоб не захворіла решта, нам треба дощовики, або щоб на них був одяг, який не пропускатиме вологу.

- Має, але майже в усіх броня не пропускає воду, оскільки це одна зі стихій, яку використовують в бою. – Сумно сказав Ксантос.

- Але тоді не могло захворіти стільки людей. – Я була розгублена. – Щось мало стати причиною хвороби. Інакше не буває.

- Має, а причиною хвороби може бути щось невидиме? – Запитала Мелейна. 

- Ну звісно! Як я не подумала. Причиною може бути вірус або інфекція. У цьому випадку навіть дощу не треба. Але і лікувати буде складно, у вас же ніякого поняття про ліки нема. Хіба я зможу дістати ліки зі свого світу. – Усі дивилися на мене. – Чи це нереально?

- Загалом ти можеш це зробити, але подорож від Джерела забирає набагато більше сил, та і незрозуміло, як ти повернешся. – Почав Едвард. – Та і я б не відпускав тебе у світ, звідки ти прийшла. Тебе може охопити бажання лишитися, а без тебе ми приречені.

- А якщо я впораюся? Я більш ніж упевнена, що наші знахарі зможуть створити аналог необхідних ліків і тоді будуть врятовані тисячі життів! Я ж розумію, який це ризик. Тим більше я думаю, що Кубок і Ріг мені допоможуть. Я думаю, вони не дадуть забути. 

- Я була травницею до того, як потрапила сюди. – Додала Авра.

- Дівчата добре говорять, якщо у них це вдасться, то ми не зазнаємо колосальних втрат, але я не хотіла б, щоб Мая йшла сама. – Сказала Мелейна.

- Я піду з нею. – Викликався Джум.

- Ні, хлопче, якщо ти не виживеш, то вона цього не переживе. Піду я. – сказав Ксантос.

- Але чому ти? – здивувалася Мелейна.

- Бо це далека подорож, ми мусимо бути впевнені, що вона повернеться. Та і якби там не було, але я не даремно очолюю білих. Я сильний. Має, коли ми можемо відправитися, і що необхідно взяти з собою?

- Мій світ жорстокий. У нас дуже високий рівень злочинності, тому краще одягнути щось темне й обов’язково взяти з собою зброю. Я б не відмовилася від кинджала і кастету. Вам, Ксантосе, радила б зробити те саме. В ідеалі ми маємо закінчити подорож якомога швидше. Дорогу, я так розумію, буду вказувати я?

- Має, я боюся подумати, що за світ був твоєю домівкою. – Джум явно був трохи шокований розповіддю про мій світ, але й не дивно. Я не любила про це говорити.

- Не будемо відриватися. Має, лише ти зможеш нас туди перенести, бо ти просто потягнеш нас туди, назад же нас перенесу я. – Повернув серйозність розмові Ксантос. Лише зараз я зрозуміла, як його постарила війна. Навколо очей пролягли павутинки зморшок, але рішучість не покидала обличчя. Справжній лідер.

- Я можу зібратися хвилин за п’ятнадцять. Ви встигнете зібратися? – Я дивилася на керівника Білих.

- Встигну. Зустрінемося тут.

Більше ніхто не сказав ні слова. Джум пішов зі мною до моєї кімнати. Увесь час моїх зборів він мовчав, хоча я бачила здивування, коли я звичними рухами ховала під одяг кинджал і кастет. Я не знала, що йому сказати. Він переживав, я теж. У мене ще було хвилин п’ять, тому я просто сіла біля нього. Він обійняв мене і зарився носом мені у волосся. Він тихо прошепотів мені майже у вухо:

- Пообіцяй повернутися. – Я видихнула.

- Я повернуся. Щоб не трапилося. – Відповідь була така ж тиха.

- Я люблю тебе. Пам’ятай це. – Він поцілував мене у висок. Я ледь посміхнулася і відповіла.

-  Так само як я люблю тебе. Кубок Кохання ніколи не дасть мені цього забути. – Я поцілувала його. Мені здалося, що в цей поцілунок я вклала весь свій страх за те, що мені треба було зробити. Я хотіла вкласти в нього всю душу. Коли я відірвалася від Джума, мені здалося, що я вирвала собі серце, але я встала. Він піднявся, і ми мовчки пішли.