Розділ 10. І вдарив грім

Я прокинулася й не одразу зрозуміла, що не так. Лише через кілька секунд я зрозуміла, що мене міцно притискає до себе Джум. Він ще спав. Я відчувала себе безсоромно щасливою на фоні війни. Через кілька секунд хлопець відкрив очі. Схоже, я таки занадто заворушилася.

- Добрий ранок, красуне. – Посміхнувся він.

- Добрий ранок. Здається, нам треба вставати та боротися з Хаосом. – Посміхнулася я.

- От умієш зіпсувати всю малину. – Сказав він.

- Ні, просто наші обов’язки, на жаль, передусім.

Джум встав, поцілував мене у щічку і пішов у свою кімнату. Я швидко зібралася і пішла на кухню. Треба снідати й дізнатися план дій на сьогодні. Та і чи нічого не трапилося за ніч. 

На кухні вже сиділа одягнена Афіна. Вона кивнула на чашку навпроти.

- Доброго ранку. Джум сказав, що тобі вже можна готувати каву. – Здавалося, що ця новина її не здивувала.

- Добрий. Він уже поснідав? – Запитала я і вмостилася з кавою навпроти.

- Ні, але забіг по дорозі до себе. Він ночував у тебе?

- Так. Ми одразу відключилися. Схоже, війна таки сильно вимотує нас усіх. – Посміхнулася я.

- Ти не уявляєш наскільки.

- О, дівчата, привіт. – Зайшов до кухні Орій. Він дістав бутерброди та поставив на стіл. – Рхея з Аврою вже йдуть. Бачив їх у коридорі.

Майже одразу прийшли й дівчата. За ними прийшов Джум, який взяв бутерброд і сів біля мене. Коли всі наїлися, я таки задала бентежне для мене питання:

- Афіно, де ми сьогодні?

- Як би мені не хотілося це казати, але на полі бою. – Вона явно хотіла вберегти нас від цього. – Ми мусимо допомагати нашим людям, без цього ніяк. Тому вперед. І бережіть себе. Я не переживу ще одної смерті.

- Тоді нам треба краще битися. – Посміхнулася Авра. – Ми не підведемо тебе. – Усі кивнули. Схоже, ми недооцінили її. А, може, просто не хотіли вірити, що Софія нас покинула.

За пів години ми були на полі бою. Тут майже нічого не змінилося. Хіба потвори змінили форму (з’явилися схожі на птахів, на грифонів з наших книжок). А так – усе той же бій. 

Цей раз ми теж не були всі разом. Недалеко від мене билися Джум і Афіна. Я намагалася не думати, яка небезпека повисла над нами, і що лише я можу її знищити. Кубок зігрівав моє серце. Складно пояснити як, але я відчувала його, ніби це була частина мене. 

Мої удари від початку навчання явно стали влучніші, бо поки рятувати мене нікому не доводилося. Деякі випади тепер я виконувала на автоматі, для деяких доводилося зосереджуватися. Головне – не витати в думках. Двоє найближчих людей б’ються зовсім близько. 

Здавалося, що нічого не передбачало несподіванок. Звичайний день на полі бою. Раптом у повітрі з’явився тихий звук, схожий на писк комара. Він усе набирав і набирав сили, поки не почав тиснути на вуха. Через кілька секунд усі, і ми, і противники, зігнулися від писку, який, здавалося, звучав у голові. Від болю я опустилася на коліна, обхопила голову руками та закрила очі. Здавалося, що цей звук не зникне. Голова боліла, тріщала, коли раптом звук зник. 

Я відкрила очі й оглянулася. Світ навколо змінився. Мертве Місто набуло кольорів: наді мною було синє-синє небо, а під ногами зелена з багряними плямами трава. Усі дивилася одне на одного і не могли зронити ні слова. Навіть потвори злякалися такої різкої зміни. І тут пішов дощ. Афіна крикнула до нас:

- Мертве Місто втрачає глузд. Кольори, дощ – це ненормально. Це не до добра. Бережіться. – І тут її слова потонули у громі. Дощ набирав сили, а небо почали розтинати величезні блискавиці. У мене просто опустилася щелепа. Як?

Кілька секунд я просто стояла без дій. Через якийсь час я зрозуміла, що потвори більше не лякаються, а готуються до нападу. Але це було запізно – я почула зойк. У мене на очах потвора вийняла зуби з Афіни. Наставниця впала на землю. Одночасно до неї побігли я й Авра. Без слів я явила крила і підняла Афіну. По голосах я здогадалася, що решта летить за нами. Але в мене перед очима стояла велична щелепа потвори та моя наставниця в крові. Я буквально вбігла в Бібліотеку. Я опустила Афіну на диван у вітальні. Вона була страшенно бліда, а кров залила весь її одяг. Мене всю трусило. Афіна ж взяла мою руку і тихо заговорила:

- Ти не врятуєш мене, сонце. – Її обличчя освітила така знайома материнська посмішка. – Не варто побиватися. Ми всі знали, що так буде. Я рада, що за тобою є кому приглянути, а я можу спокійно возз’єднатися з Софією. Бережіть її, стражники. Вона – ваш порятунок. У ній – ваша надія. – Афіна хотіла ще щось сказати, але закашлялася. Я відчула, що рука наставниця випаровується, і мої пальці охоплюють порожнечу. Вона ж повільно заселялася у мої груди. А за вікном продовжувалася злива…

***

Здається, після втрати Афіни мене вклали спати. Пам’ятала я це дуже погано. Здається, мене обіймав Джум, а я просто сиділа і дивилася в одну точку. Забагато втрат для такого короткого періоду. Я лежала і відчувала, як сильні руки Джума притискають мене до себе. Це дарувало хоч якесь відчуття спокою. Якщо це можна було так назвати. Навіть крізь стіни пробивалися звуки грому і зливи. Отже, погода далі бушує. У моїх грудях щось буквально тягнуло з мене будь-яку надію, що я зможу з цим усім покінчити. А якщо й зможу, скільки втрат це ще буде коштувати? Погода сповна відтворювала мій настрій. Я просто сиділа і дивилася в одну точку. Ні сліз, ні істерик. Я не знаю, скільки це продовжувалося, коли Джум сказав:

- Має, ти лякаєш мене.

- Чому? – власний голос здавався чужим.

- Афіна була тобі ближчою, ніж решта, але ти не кричиш, не плачеш. Наскільки ж глибоко твоє лихо? – Я підняла на нього очі.