Розділ 8. Неочікувана втрата

Я не знаю, скільки з Рхеєю сиділа на кухні, але ми таки розійшлися спати. Мені здалося, що Афіна розбудила мене хвилин через п’ять після того, як я лягла. Насправді пройшло п’ять годин. Виявилося, що перед моїм походом до Джерела ми трохи допоможемо на фронті, а ще вона хотіла, щоб я побачила якусь круту групу бійців Чорних. Також до цього всього вона подарувала мені нарукавники з якогось металу. Він був білим і міцним. Це все, що я запам’ятала. 

Одягнувшись в броню і зав’язавши тугий високий хвіст, я відправилася на кухню. Там була тільки Афіна. Вона одразу підсунула тарілку.

- Решта на полі бою. Не змогли довго спати. Єдине, що Рхея допомагає пораненим, але мені здається, що їй там краще. Як спалося?

- Міцно і без сновидінь, Афіно. Так кого я маю побачити? – Сказала я, жуючи.

- Сьогодні на підмогу прибула елітна група бійців Чорних – Темні Амазонки. Вони б’ються на конях і володіють неймовірними техніками бою за допомогою мечів, батогів і луків. Вони вважаються кращими серед Чорних.

- Ого! А чому ти раніше про них не розповідала? – Я вже все дожувала і піднялася на ноги.

- Це не належить до групи знань: обов’язкове для виживання. Полетіли?

- Угу.

Ми вийшли з Бібліотеки та злетіли. За весь цей час я зрозуміла, що мені не вистачає вільного часу. Хотілося б просто взяти та політати, але тут треба рятувати Всесвіт. От де справедливість? У цей момент ми підлітаємо до поля бою і мені впадає в око група вершників. Схоже, це ті, про кого говорила Афіна.

Кожна з вершниць одягнена в броню, яка закриває їй груди та переходить в спідницю зі шкіри якоїсь істоти. На руках кожної нарукавники, які закривають руки майже до ліктя. Мої у порівнянні ледь не вдвічі коротші. На ногах у них високі чоботи з металічними накладками. На головах волосся зібране у високі хвости, а лоб і потилицю захищають металічні обручі. Увесь наряд, звісно чорний. Кожна з вершниць має батіг, який прикріплений на поясі, меч з піхвами на спині й щит. Деякі його то прикликають, то відкликають.

Техніка бою Амазонок вражає. За кілька секунд вони можуть стати на коня, зробити сальто і мечем (або двома мечами, це залежить від вершниці) пробити одного, а то й двох потвор. І жодного руху. Вони керують кіньми за допомогою свисту, і ті слухають їх без  жодних сумнівів. Коні страхують їх тил, коли вони з них зістрибують, але частіше потвор б’ють прямо з коней. У мене на очах одна з дівчат майже звішується з конями та «зістригає» ноги кільком потворам. Після цього вона повертається назад з неймовірною легкістю. Коні ж відповідають своїм господаркам. Чорні, підтягнуті, з неймовірною чорною гривою, яка здається шовком. Усі Амазонки стрункі, у незахищених місцях грають м’язи, а в очах – жага до битви.

Я починаю задумуватися, а навіщо тут наша допомога, але ми пролітаємо далі. Там ведуть бій балансувальники й справи у них,  відверто кажучи, йдуть набагато гірше. Ми приземляємося й одразу нападаємо на потвор. Тут вони нагадують величезних чорних вовків, і захищатися треба головним чином від кігтів і зубів. Афіна б’ється за моєю спиною і я почуваюся впевнено.

Тільки зараз я розумію цінність своєї броні: нарукавники допомагають відбивати удари напряму, а еластична шкіра гідри не пропускає зуби потвор. Дізналася  я це, звісно, в бою. Від кігтів монстрів мені поки вдавалося ухилятися. 

Раптом мої вуха оглушає крик. Я обертаюся і бачу Афіну в крові. До горла підступає клубок, але я на автоматі підхоплюю її на руки та злітаю.

До Бібліотеки я долетіла в тумані. Прийшла до тями я лише тоді, коли опустила наставницю на диван. Поки в думках я переживала, ноги й руки працювали: я знайшла на кухні аптечку і почала обробляти рану. 

Лише, коли Афіна посміхнулася, я зрозуміла, що її броня ціла. Тут мене захопило нерозуміння:

- Афіно, а як потвора тебе вкусила? – лише задавши питання, я відчула себе дурною. Її поранено, а я тут зі своїми думками.

- Усе просто, Має. Я зранку не заправила нормально гольф. У результаті під час бою у мене задерся одяг. Безглузда травма. Але вже все добре. Ти чудово надаєш першу допомогу. – Вона посміхнулася. Мене, як завжди, обдало хвилею тепла. У цьому була вся Афіна.

- Точно? Може тобі щось принести?

- Перестань метушитися і посидь зі мною. Не так часто ми останнім часом мали можливість просто поговорити. Тим більше скоро прийде Софія – вона має допомогти тобі з походом до Джерела.

- А чому Софія? Ну зараз уже зрозуміло, що ти не зможеш. Але чому одразу не ти?

- Ти задаєш забагато питань, сонце. Просто я потрібна тут. Я знаю багато і розумію багато, а ти ще зелена. Софія ж недаремно отримала своє ім’я. Хоча вона відповідає вітру, який буває нестабільний і спустошливий, ця дівчина відповідає швидше теплому і спокійному літньому вітерцю. Який швидше зігріває і допомагає, а не руйнує. – У цей момент прийшла Софія.

- Про мене говорите? – посміхнулася стражниця повітря.

- А про кого ще? – Посміхнулася я. – Афіна он вирішила полежати. 

- Щось серйозне? – запитала Софія.

- Ні, можеш не хвилюватися. Потурбуйся краще про мою ученицю. А тепер ідіть. Нема чого час тратити. – Сказала Афіна.

Ми з Софією посміхнулися і пішли. Перехід до Живого Міста був швидкий і легкий. Ми опинилися посеред вулиці. Повз нас поспішали люди у різноманітному одязі різних часів. Навколо нас були невеличкі будиночки, які тонули в зелені. Це місце дуже сильно контрастувало з Мертвим Містом. Це було реально живе місто. Повз мене пробігло щось руде і схоже на кішку. Я посміхнулася. 

- Далі підеш сама, Має. Я не можу з тобою. – серйозно сказала Софія.