Розділ 6. Початок війни – початок смути

Завтра видалося не просто складним, а ду-у-уже складним. Почнемо з того, що виспатися нам не судилося. Дзвін тривоги рознісся Мертвим Містом через кілька годин після того, як ми розійшлися. Поганою новиною виявилася поява на горизонті військ Хаосу, хорошою – вони поки не нападали, хоча це, напевно, було просто питанням часу. До мене в кімнату залетіла Афіна з чимось в руках.

- Поспати не вийде. Тримай. Це костюм зі шкіри гідри. А то війна за вікном, а ти без броні. Часу говорити нема. Чекаю тебе у вітальні.

- Добре, – розгублено сказала я.

Афіна вилетіла з кімнати, а я лишилася стояти з костюмом в руках. Це виявилася приталена кофтина з довгими рукавами й штани. Біля свого ліжка я виявила високі чоботи з такого ж матеріалу. Усе це мало темний брудно-синій колір і по вигляду нагадувало шкіру змії. Я швидко одяглася, зібрала волосся у хвіст і побігла до вітальні. Там уже були всі: Афіна, чотири стражники Брами, Ксантос і ще якісь незнайомі жінка і чоловік. Жінка була висока і дуже худорлява. Її худе обличчя обрамляло неприродно біле волосся. Увесь її одяг був чорний. На ній була довга сукня з розрізами по боках. Біля неї стояв трохи нижчий за неї чоловік з темно-русим волоссям. У нього було суворе обличчя і пронизливо-сірі очі. Його тіло було доволі масивним, через що жінка поруч здавалася ще худішою. Хоча, можливо, лишніх кілограмів йому додавала важка яскраво-біла броня. Коли чоловік мене побачив, то посміхнувся, і, здалося, що все його обличчя одразу потепліло:

- Я так розумію, що ви Мая? – запитав він.

- Так. Мене звати Мая. Я учениця Афіни. – У цей момент до мене повернулися всі.

- Я – Едвард, керівник Балансу. А ця гарна жінка – Мелейна, керівниця чорних. З рештою ви ніби знайомі. І можна на ти. Ми тут усі рівні.

- Добре. – відповіла я, а Джум кивнув на місце біля себе, і я на ватяних ногах підійшла.

- Усе добре. Не напружуйся так. – Прошепотів він мені на вухо.

- Просто ви всі давно знайомі, - тільки почала я казати, як він мене перебив.

- Це не важливо. Ти маєш входити у свої обов’язки. Скоро почнуться битви, а, отже, незрозуміло, як довго з нами буде Афіна. – Я одразу понурила голову при цих словах. – Не засмучуйся. Ми завжди будемо поруч. Я буду. Обіцяю. – Його слова вселили мені певну надію на краще, і я злегка посміхнулася. – О, так краще.

- Дякую, Джуме. Мені вже легше.

Поки всі обговорювали якісь деталі нападу і захисту Мертвого Міста, я відверто нудьгувала. Я ніколи не була хорошим теоретиком, тому намагалася просто не заважати. Цікаво, а чим займається моя сім’я десь далеко від мене? Хоча… Що це вже змінить. Тут я знайшла набагато кращу сім’ю, яка розуміє мене інколи навіть без слів. Ось поряд стоїть Джум, інколи його рука тягнеться до моєї, але він так і не наважується її взяти. З другої сторони стоїть Афіна, яка час від часу кидає на мене материнські погляди, які зовсім не в’яжуться з її юним виглядом. Усі ставляться до мене доволі прихильно. А я? Я не знаю. Мені подобається Джум. Він привернув мою увагу ще на самому початку. Такий мужній, такий сильний і надійний. Афіна стала мені не то матір’ю, не то сестрою, якої у мене ніколи не було. 

Я навіть не помітила, коли вся увага раптом зосередилася на мені. Ой. Я ж нічого не чула. Я винувато спитала:

- Що?

- Ти, здається, задумалася, – м’яко сказала Афіна.

- Є таке. Вибачте, просто я нічого не розумію в воєнних стратегіях. – Я опустила очі.

- Нічого. Усе приходить з часом. – Посміхнувся Едвард. – Ти не повинна вміти все. Через це не бійся питати та цікавитися. Ми, як зможемо, так допоможемо. Це спільна війна. За світ, до якого ми звикли. А тепер повернемося до… – Сказати він більше нічого не встиг. По всьому місту знову рознеслися гулкі дзвони. Усі обличчя одразу стали стривожені.

Запанувала тиша. Тільки зараз я помітила, що на всіх броня. Усі стражники були у звичній формі, в якій патрулювали. На Афіні чорні шкіряні штани. Я можу тільки здогадуватися, що вони не такі прості, як здаються. Зверху у неї був білий гольф, поверх якого була одягнена легка металева світла кольчуга. Та і я сама стояла в одязі, який тільки зранку принесла наставниця. Едвард одразу почав керувати:

- Мелейна, Ксантос і Рхея до Брами. Ор, Софія та Афіна західніше. Я, Джум і Мая полетимо східніше. Допоможіть, чим зможете, через три години зустрінемося тут. 

Усі кивнули й одразу пішли до виходу. Я пішла за Джумом і Едвардом. Ніхто не сказав ні слова, не видав страху жодним рухом. А чи бояться вони так само як я? У цей момент Джум стиснув мою долоню і прошепотів: «Я теж боюся. Ти така не одна.» Ми вийшли з Бібліотеки й розкрили крила. Афіна кинула на мене останній погляд. Здавалося, що вона боїться. Боїться не повернутися. Я кивнула їй і посміхнулася. Ми знялися в небо. Через кілька хвилин ми були на полі бою. Хлопці, не задумуючись, кинулися в бій. Я на якусь мить повисла у повітрі. Переді мною до горизонту розкидалися дві армії. Спочатку наша – в перемішку люди в чорних, білих, кольорових латах. Час від часу між людьми можна було побачити дракона. А потім можна було побачити чорну масу з потвор. Вони були від найменших до просто величезних. На мою думку, армії були плюс-мінус однакові. Але хто виявиться сильнішим? Я повисла над боєм і зрозуміла, що досить чекати. Там, внизу билися  мої друзі та люди, які готові покласти життя за існування звичного ладу. Я полетіла вниз.

Мені не довелося довго чекати. Один людиноподібний монстр одразу помчався на мене. Він замахнувся своєю лапою у формі сокири, і я заледве встигла явити меч і заблокувати удар. Після цього його лапа перетворилася в меч і почалася битва. Я відбивалася, як могла. Він намагався дістати мене іншою лапою, яка нагадувала людську руку, але мала величезні кігті. Я, скориставшись моментом, відштовхую його ногою і розумію, що він наткнувся на чийсь меч. Я вдячно посміхаюся Джуму, який проткнув потвору. Він киває, ми стаємо спина до спини та відбиваємо удари інших потвор. Я не знаю, скільки це триває. Здається, що кінця і краю битві не буде видно. Убиті потвори розсіюються, але час від часу я бачу, як розчиняються люди з нашої сторони. Вони зникають так само як і монстри. Швидко, непомітно, розлітаються піском у повітрі. Я перший раз бачу, як хтось покидає цей світ. Хочеться кричати. Страх захоплює кожну клітину мого тіла. Джум ледь встигає підстрахувати мене від удару справа. Він хватає мене на руки та летить геть від поля бою. Ми зупиняємося у якомусь сквері.