Розділ 2. Початок навчання

Зранку Афіна мене збудила. Я розплющила очі та зрозуміла, що дуже давно так добре не почувалася. Дівчина виглядала бадьорою і нетерплячою. Поки я переодягалася, вона почала розмову:

- Готова вивчати новий світ? Бо тренування починати сьогодні з тобою я ще не ризикну, але прогулятися та розповісти про основи Всесвіту буду рада. Ти як? Трохи переварила все? – швидкість у неї просто неймовірна. Як стільки слів можна в секунду видавати?

- Невпевнена, але сидіти на місці не хочу. Хоча поки я слабко розумію, куди я попала. – Здається, невпевненість у мене на лобі написана.

- Я дивлюсь, ти вирішила почати з історії? – її погляд явно помітив книжку, а мої почуття лишилися за кадром.

- Ти не повіриш, але книжка мені вчора сама порадила, що почитати. Це нормально? – Афіна задумалася.

-Тобто? – її голос виглядав стурбованим. Уся легкість і веселість одразу зникли.

- Вона сама розгорнулася на сторінці, де була легенда про Дари Балансу.

- Це легенда про появу моєї посади, але про Дари вже давно ніхто нічого не чув. Не подобається мені це. Так просто обов’язки ніколи не передавалися. Зазвичай це супроводжується якимись переворотами.  – Я зрозуміла, що Афіну це дійсно стурбувало. Що ж такого ховається за невинною легендою?

- Та не забивай голову. Я думаю, що все буде добре. Я зараз умиюся, і пішли їсти? – я вже переодяглася і вирішила змінити тему.

- Так, звісно. Нашу прогулянку це не скасовувало у будь-якому випадку. Навпаки, це стимул швидше тобі все пояснити.

Я сходила до ванної кімнати, і ми пішли до кухні. Здається, я навіть почала запам’ятовувати дорогу. Після цього ми вийшли на вулицю. Ось тут мене чекали нові знання.

Не те щоб я не бачила місто з вікна, але наживо це вражало ще більше. Відчуття, ніби навколо не існує жодного кольору, крім сірого. Навіть будівля нашої з Афіною оселі – Бібліотека – була сірою. Тільки зараз я зрозуміла, наскільки вона висока. Це один з небагатьох будинків з цілими вікнами. Довершують його вигляд чорні масивні двері та годинник на верхівці, який, здається, давно не йде.

Навколо Бібліотеки більшість будинків не дуже високі, два-три поверхи. Далі ж переважно висотки. У більшості вікна побиті або й зовсім відсутні. Тротуар під ногами побитий, місцями й зовсім відсутній. І найбільш незвичною для мене є відсутність будь-якої рослинності та тварин. Ні співу пташок, ні запахів квітів. Ось що робить атмосферу міста ще сумнішою. Як вони тут живуть? І як це буду робити я? Поки я заворожено озираюся, Афіна мовчить. Дівчина, схоже, розуміє і без слів. Колись і вона була на моєму місці. Ми єдине, що у нас є. Ну і Бібліотека, звісно. Ця думка якось заспокоює. Нам є для чого жити. Тьфу. Щось мене не туди. Я трушу головою, а Афіна ставить логічне питання:

- Починаєш сприймати Бібліотеку рідною? Усе нормально. Це починає встановлюватися зв’язок Берегиня-Бібліотека. Не переживай, пішли краще. Я думаю, пройдемося до Брами. Треба знайомитися з нашими потрохи.

Ми мовчки йшли вулицями. Усі сірі, скрізь занадто тихо. Поки я не розуміла, як це все може стати рідним. Занадто сіро, занадто тихо. Я б сказала, що такі місця зводять з розуму, але Афіна не виглядала божевільною. Ішли ми недовго. Ми дуже швидко дійшли до, на диво, надійної для цього міста Брами.

Величезна, чорна, кована. Збоку до неї була прибудована невеличка будка. Афіна легко відчинила невеликі дверцята у лівій частині та ми вийшли назовні. І тут мені довелося ахнути. На доволі велику відстань від Мертвого Міста розкидалася випалена земля, за якою можна було побачити чорні, немов випалені, високі дерева. Та що ж це за місце таке. Але ахнула я не через це. З неба на землю опустилася темноволоса струнка невисока дівчина з величезними світло-зеленими крилами. На ній було такого ж кольору вільне плаття до колін. На ногах були такі ж балетки. Вона доброзичливо посміхнулася і вони з Афіною обнялися. Після цього крила зникли. А я так і стояла з відкритим ротом. Афіна нарешті це помітила:

- Познайомся, це Софія, одна з чотирьох стражів Брами. Решта, я здогадуюся, в сторожці, тому не будемо їм заважати. Особливо, якщо врахувати, що у тебе й імені ще нема. Як ти, подруго? – останнє звертання було до дівчини.

- Чудово, Афі. Мені здається, ти упустила якийсь аспект пояснень про це місце. Дівчинко, тебе здивували крила? – я мовчки кивнула. – Усе просто, коли наш рівень енергії досягає певного рівня, ми можемо отримати крила. Це доволі багатофункціональна річ. Нею можна і захиститися, і літати, і черпати силу. Якось так. Я не сильна в поясненнях. Хай краще наставниця пояснює. Афі, а ви куди?

- Гуляємо, треба ж їй хоч трохи світ показати. Та і їй ніби цікаво, чи я помиляюся? – це вже було до мене.

- Цікаво. Новий світ, нові люди. І взагалі багато чого. Так що я намагаюся все сприймати нормально.

- Правильно. Робиш успіхи, ученице, я перший тиждень навіть їсти відмовлялася, не те, що сприймати, – Афіна по-материнськи мені посміхнулася. Від цього на душі потепліло. Я щиро посміхнулася їй, хоча материнська посмішка на такому молодому обличчі виглядала дещо дивно.

- Ви б обережніше. Останнім часом неспокійно стало. Афіно, не хотіла тебе передчасно лякати, але ти розумієш, що означає поява дівчини.

- Я розумію, але не хочу про це думати. У мене є припущення, але тим гірше. Якщо я права, то діло погане. Попередь наших, щоб були готові. Я не готова когось втратити.