Розділ 1. Пробудження

Я різко розплющила очі й вдихнула повні легені повітря. Світло різко вдарило по очах. Мене огорнуло дивне відчуття. Ні болю, ні голок крапельниць. Як? І стеля наді мною. Лікарняна була чисто білою, з безліччю тріщин, а тут ідеально біла з ліпниною. Я спробувала сісти та, на диво, це одразу вдалося. Але питань менше не стало. Що сталося? Мені це сниться? Питань було набагато більше, ніж відповідей.

Навколо мене була абсолютно незнайома кімната. Замість уже звичної похмурої лікарняної палати та пружинного скрипучого ліжка, я побачила ідеальні салатові стіни з рослинними орнаментами й старовинний запалений мурований камін. Ліжко виявилося набагато більшим, з дерев’яними бильцями, білосніжною постіллю і м’якесеньким матрацом. Більше в кімнаті майже нічого не було – лише маленький дерев’яний столик збоку зі скляним графином з водою і склянкою та дерев’яний різьблений стілець з іншої сторони ліжка. Нічого не розумію. Чому в кімнаті при відсутності вікна було світло теж лишалося для мене загадкою.

Раптом я почула, як дерев’яні масивні двері видали скрипучий звук, після чого з-за дверей показалася молода дівчина. На перший погляд, здалося, що їй не більше двадцяти, але так було до моменту, коли я подивилася їй в очі. Цей погляд. Утомлений від життя й усього, що вона встигла побачити. Такі очі не  може мати така молода дівчина. Але світле довге волосся, гладке чисте обличчя, тонка постава, легкі рухи створювали саме такий образ. Усе псували тільки глибокі карі очі. Незнайомка посміхнулася і присіла на стілець:

- Я думала, що ти довше валятимешся. Усе ж не кожен день помираєш, – дівчина підморгнула, а мене обдало мурашками.

- Тобто помираєш? – я шоковано дивилася на неї та намагалася зрозуміти, хто з нас двох усе ж божевільний.

- Чорт, ти ж не знаєш. Доведеться пояснювати. Де ти була перед цим? – здається, зараз буде щось цікаве, але від слів про смерть побіг холод по спині.

- У лікарні, під крапельницями. Мене збила машина на очах у мого нареченого, – від спогадів одразу стало сумно, але якось дуже приглушено, ніби це було щонайменше століття назад. Що, у біса, коїться?

- Тоді пояснюю – ти не вижила. Ти померла у лікарні. Від чого саме не скажу, але це факт. Після цього ти опинилася тут. Під «тут» я маю на увазі Мертве Місто – один зі світів реальності. Місце, де живе може співіснувати з мертвим. Я – страж Бібліотеки, знайшла тебе десь пів години тому під дверима. Переодягла і вклала відходити. Ти обрана моєю наступницею. А то я вже років 200 тут за головну, – від такої кількості інформації голова пішла обертом. Не вірити було складно, бо інакше, як пояснити все це, особливо відсутність будь-яких пошкоджень. Я мертва? Як? За що? Сльози накотилися на очі, але я все ж стрималася і не заплакала. 

- Але чому? Як так вийшло? Не розумію, – я не знала з чого почати запитання. Вир думок збивав з будь-якого адекватного розуміння дійсності. Хоча про яку адекватність тут можна говорити?!

- Давай не все одразу. Ти тільки прийшла в наш світ. Спочатку будеш освоюватися, потім познайомлю тебе з бібліотекою і цим світом, а далі, можливо, і до інших дійдемо, добре? – інших?

- Ага, – так може хоч щось зрозумію. Я вирішила, що на мою голову звалилося і так забагато.

- А як тебе звати-то? – щось пізно вона згадала про знайомство.

- Мене? Варя, – дівчина оглянула мене з ніг до голови та розсміялася.

- Навіщо брешеш? Хоча, дай угадаю: ім’я з твого світу? Зрозуміло. Отже, тобі треба буде дізнатися своє справжнє ім’я. Але до цього ще далеко. Ти поки не готова. А зараз переодягайся, – дівчина вказала на стілець, на якому вже лежав якийсь чорно-білий одяг (звідки він узявся?), – і ходімо їсти.

Я мовчки встала і почала переодягатися в білу блузу та чорні приталені штани. Тільки зараз я помітила, що на мені була не моя звична плюшева піжама, в якій я лежала в лікарні, а тоненька біленька сорочка. Я швидко одяглася і зрозуміла, що вона не назвала свого імені. Перед виходом я помітила біля дверей дзеркало і ледь стримала подив. З овального блідого обличчя зникли всі синці та подряпини. Моє темне волосся хвилями спадало на плечі, а в карі очі повернулася іскра життя. З задзеркалля на мене дивилася підтягнута невисока дівчина, яка, схоже, навіть не підозрювала, що у якомусь іншому світі майже місяць лежала під крапельницями після аварії. Як це можливо? Схоже, я дійсно померла. Але якщо я мертва, то чому настільки жива? І що з усіма, хто мною дорожив? Мама. Тато. Андрій. У горлі стоїть клубок, але сліз нема. Більше нічого не повернути. Дівчина обнімає мене і я чіпляюся за неї, як за єдиний доказ свого існування.

Не знаю скільки часу знадобилося, щоб взяти себе в руки. Ми мовчки пішли коридорами, як виявилося величезної будівлі. Дівчина не говорила, вона поважала моє горе. З нашим темпом щось роздивитися було нереально. Я тільки встигала помічати дивовижні гобелени та ліпнину, яка була на стелях скрізь. Ось нарешті ми зупинилися і зайшли в дерев’яні різьблені двері, за якими виявилася невелика затишна кухня. Тут, на щастя, було все доволі просто. Невелика плита, біленький холодильник, пару кухонних тумбочок блідо-рожевого кольору і дерев’яний стіл з трьома стільцями. Стіни були викладені білою плиткою, а на підлозі лежав теплий килим в колір тумбочок. І, звісно, на одній зі стін був запалений маленький камін (схоже, це тут єдиний спосіб опалення).  

Незнайомка почала швидко діставати з холодильника ковбасу, хліб, сир і робити бутерброди, паралельно вона звернулася до мене: