Частина 24. Ти потрібен мені

— Якщо з неї впаде бодай волосинка, ти пошкодуєш, що на світ народився! – прошипів вілдайор.

Ва́рон сплеснув руками:

— Тю на тебе! Ще раз кажу: вашої дівки я зроду не бачив. Ви прийшли до мене, погрожуєте… Неправильно це якось.

Оточений розбійниками, Аскаль недовірливо дивився на їхнього ватажка. Важко повірити, але, схоже, той не брехав.

— Тоді ми підемо далі, — вдавано бадьоро промовив Грудлі.

— Не так швидко, малий, — підвівся розбійник зі свого місця. — Я сказав, що у нас нема того, що шукаєте ви. Але ж у вас є те, що потрібно нам, — під загальний регіт своєї зграї він коротко кивнув лисоголовому.

Зрозумівши наказ, той підійшов спочатку до Шруда.

— Хрін ти отримаєш мої дзвінкі, вилупку! — скрутив той масну дулю прямо перед його носом.

Лисий витяг із багаття палаючу скіпку.

— А як підпалю твоє облізле хутро? – запитав він із глузливою посмішкою.

Грудлі почав нервувати. Атмосфера нагніталася, а кількість розбійників у рази перевищувала їхню власну. Ще й вогонь розпалили — зовсім не хотілося опинитися на рожні. Він попорпався в кишенях і дістав золотий перстень із дорогоцінним камінням.

— Ось. Кількість наших дзвінких значно менша за його вартість. Беріть, та й розійдемося миром, — мовив він, простягаючи його Варену.

Ватажок прискіпливо порахував камінці. Задоволений їхнім блиском та кількістю, він врешті процідив:

— А ти мені подобаєшся, малий, — тямиш, що до чого. Добре… відпустіть їх. Нема бажання сьогодні руки бруднити.

Розбійники неохоче, але відступили, даючи трійці дорогу. Тільки-но зевагур зітхнув із полегшенням, як позаду хтось загорланив:

— Ану віддай мій чобіт, злодюго!

Грудлі завмер. Трясця, він колись сам скине свій хвіст! І дійсно, начепивши взуття розбійника, той ніс його на собі, наче капелюх.

Саме в цю мить до Варена хтось підбіг і прошепотів щось на вухо. Ватажок зграї змінився в обличчі.

— То ось воно як, — наблизився він до Аскаля. – Я думав, ми домовилися, а виходить, ви заодно з краадонами!

— Що-о-о? – в один голос вигукнули вілдайор, найджур та зевагур.

Варен їх більше не слухав.

— Вбийте їх, і вшиваємось звідси! – закричав він.

Однак втекти йому не вдалося. Спритний хвіст, зробивши підніжку, штовхнув його до найджура, а той із задоволенням скрутив розбійника в крендель. Після цього Шруд підскочив до лисого.

— Так, що ти там казав про моє хутро? — злорадно потер він кулаки.

Однак удача була не на боці хлопців. Аскаль ледь встигав вивертатися та завдавати розбійникам точних ударів. Молот Шруда розносив нападників праворуч і ліворуч, але ті в жадобі крові наповзали, немов комахи. Усе змішалося в загальній заварусі, яка затягнула всіх із головою. Розмашиста тінь краадона насувалася прямо на них, та ніхто не згадував про спільного ворога. Лише коли його блискавка поцілила в головорізів, які лупцювали Грудлі, тримаючи того за хвіст, розбійники, завопивши хто від болю, а хто з переляку, кинулися врозтіч. Та де там! Стовпи вітру, з’явившись нізвідки, підхоплювали їх із землі так легко, наче вони були звичайним непотребом, який невідомо як опинився поміж первісної чистоти тихих гір.

Зрозумівши, що краадон та стихія якимось дивом його не чіпають, ледь живий Грудлі сховався, спостерігаючи за тим, що відбувалося. Невідомо, що вражало його найбільше: вогняні блискавки, які розбивалися об гранітні скелі, чи потужні потоки вітру, в полоні яких зникали один за одним головорізи. Раптом зевагур охнув: він побачив ту, кого вітер слухався, наче дитина.

— Ущипни мене, бо я, мабуть, сплю, — попросив він Шруда, коли той підійшов. Найджур витер розбите обличчя й, важко дихаючи, відповів:

— Не спиш. Я теж її бачу.

Аскаль дивився на Теарін і не міг повірити, що відважна вершниця, яка крутила розбійників у повітряних вирах, як заманеться, — це та тендітна дівчина, яку він покохав. Та ще й робила це верхи на краадоні. Краадоні! В таке можна повірити?!

Але від неї неможливо було відвести погляд. В цю мить Теарін виглядала як небезпечна фурія, що заворожувала своєю силою та красою. Хлопець намагався приборкати в грудях сумніви, що, як змії, заповзали всередину. Він пішов за нею, щоб захищати, але тепер Теарін сама могла бути загрозою для кого завгодно. Вона була прекрасна та сильна… без нього.

Коли все скінчилося, краадон спустив дівчину на землю і злетів у далечінь. Хлопці не знали, що й казати, а юна чаклунка не могла знайти слів, аби все пояснити. Вона бачила, як найджур із зевагуром втомлено сіли, спершись об скелю, а Аскаль заходився перевіряти сідла на конях. Він тримався відсторонено, жодного разу не глянувши в її бік. Нарешті вілдайор повернувся, але від його голосу холод пройняв до кісток.

— То ми ще йдемо до Альдаріни? — спитав він, ховаючи зброю за пояс. Почувши «так», хлопець кивнув і мовчки пройшов повз неї.

Грудлі важко зітхнув.

— Облиш його, Теарін. Мій друг просто почувається непотрібним.