Частина 23. Не варто викрадати чаклунку

Зв’язана по руках і ногах, Теарін сиділа біля скелі, напружено спостерігаючи за двома чоловіками, що мили коней у гірській річці. Яка ж вона дурепа: так безглуздо потрапити їм до рук! Гершем міг і попередити, що неподалік вештаються розбійники. І це в таку мить! Ще трохи — і вітряний вихор випорхнув би з її долонь, як птах із гнізда! Тільки-но відчула, як воно, коли ти сам створюєш диво, і ось маєш: сидить зв’язана, з пов’язкою на роті, без жодного уявлення, в якому боці залишився дім горця.

Теарін бачила, як розбійники, перемовляючись, час від часу кидали погляд на неї. Навіщо вона взагалі їм здалася?! І як звільнитися? Вона не могла ні поворухнутися, ні говорити… Можна було б знову спробувати магію думки, але голова так боліла, що кожне припущення, як це зробити, тануло, не встигнувши окреслитись у чітку форму. Не спускаючи очей з викрадачів, дівчина шукала спосіб свого порятунку.

— Усе ж таки не розумію, чому ми пішли в обхід, — спитав Ерест, чекаючи, поки коні нап’ються води.

Марен відповів не одразу. Сполоснувши обличчя, він витер об штани руки й подивився на свого напарника:

— Дуже скоро компанія Гершема спохватиться дівки і кинеться на її пошуки. Скоріш за все, вони підуть у бік перевалу, — він задоволено хмикнув, уявивши, як Варен зрадіє їхній появі, — а ми не будемо поспішати. З’явимося там трохи пізніше…

Ерест спіймав недобрий погляд, який напарник кинув на дівчину. Він і досі не розумів, якого дідька Марен притягнув її замість горця, але вирішив промовчати. Зрештою, не йому відповідати перед Вареном за те, чому вони повернулися без Гершема, тож нехай напарник робить що заманеться.

Марен пішов до полонянки. Із самовдоволеною посмішкою він зміряв її поглядом і ледь чутно промовив:

— Варен не заслуговує на такий скарб. Я бачив, як ти ганяла туди-сюди вітер. Хто б міг подумати, що в мої руки потрапить чаклунка.

Трохи поміркувавши, він розрізав мотузку на ногах дівчини та підвівся.

— Далеко все одно не втечеш. Але я не такий дурень, щоб розв’язати тобі ще й руки. Ні, — протягнув він, — твоїм чарам я не піддамся.

Щойно мотузка впала, Теарін розлючено штовхнула ногою розбійника.

— Норовлива… — розсміявся той. Раптом усмішка зникла з його обличчя, і він грубо притягнув дівчину до себе. Нахабні руки пройшлися по її тонкому стану, натрапивши на тугенький мішечок, що висів на талії. На щастя для Теарін, дзвінкі Марен любив більше за гарних дівчат. Забувши про те, що хотів щойно зробити, він жадібно зірвав мішечок з ременя і висипав його вміст собі в долоню. Якого дідька серед мідних монет робить засушена квітка? Сам не знаючи чому, розбійник почав її роздивлятися.

Теарін затамувала подих. За цими подіями вона й забула про подарунок цілительки Мільдагори. Хвала духам, ось він — шанс на спасіння! Лише потрібно дочекатися слушної миті.

Тим часом до них наблизився інший розбійник. Нічого не підозрюючи, Ерест зацікавлено подався вперед, заглядаючи через плече Марена в його руки. Квітка Янгіс блимнула ледь помітним легким синім сяйвом.

— Ти хто такий? – раптом розвернувся до нього Марен, швидко ховаючи в кишенях дзвінкі. – Чого баньки вилупив? Хто такий, я тебе питаю?

— Я??? – Ерест незрозуміло витріщався на нього.

— Ззаду борода! – огризнувся Марен, шукаючи очима напарника. Не знайшовши Ереста, він вчепився у «незнайомця». – Кажи, де Ерест! – тряс він його за грудки.

— Ти здурів? Перед тобою. Та відпусти ти мене!

Ледь заспокоївшись, Марен прибрав свої руки.

— Так, – стримано почав він, – Ось тут – я, там – дівчина… – розбійник поглянув у бік Теарін і… закліпав очима. Гарненька полонянка як у воду канула. Марен розлютився ще більше і знову кинувся на «незнайомця»:

— Кажи, куди ти їх дів, покидьку, інакше цей день стане твоїм останнім!

Несподівано обличчя Ереста перекосилося з переляку – він дивився, як сотні злісних химер підповзають з усіх боків, а найбільша потвора, стрибнувши йому на шию, намагається витрусити з нього дух!

— А! Ааааа! – закричав він нажахано і замахав щосили руками.

Теарін зрозуміла: якщо вона хоче втекти, треба не зволікати, поки розбійники зайняті одне одним. Вона не знала, як довго діятимуть чари квітки, але сподівалася, що її викрадачі ще не скоро оговтаються. Сховавшись за виступом скелі, вона бігла світ за очі так швидко, як тільки могла. Біля каньйону дівчина зупинилася і, пересвідчившись, що розбійники залишились далеко позаду, втомлено сіла на кам’яне завалище.

В оточенні холодних скель, що бездушно височіли над нею, Теарін на якусь мить здалося, що з однієї пастки вона потрапила в іншу. Розпач підкотився до горла, готовий вирватися назовні сльозами. Бути чаклункою і не мати можливості собі допомогти! Вона не мала сумнівів, що Аскаль та хлопці її вже шукають, але чи побачаться вони знову? Теарін витерла плечем мокру щоку. Так чи інакше, вона зобов’язана щось придумати, аби вибратися з цієї халепи.

Дівчина підсунулася до гострого каменя, щоб розрізати мотузку на зап’ястках, але не встигла вона цього зробити, як величезна тінь накрила її разом із гірським каньйоном. У повітрі пролунав знайомий жахливий крик. «Цього ще бракувало!» – Теарін мимоволі втиснулася в скелю. Намагаючись зберегти останню хоробрість, без жодної надії на порятунок вона дивилася, як величний птах опускається навпроти. «Він не схожий на того краадона, що полював на мене в долині», – подумала дівчина. – Цей – чорний і має благородний срібний перелив на крилах. Чому він мене досі не вбив?» Наче відповідаючи на її думки, краадон підійшов ближче і гострим дзьобом розірвав тугу пов’язку, що заважала їй говорити. Теарін прорвало: