Частина 22. Коли магія прокидається

— Ти помітив, що попри великі пошкодження корабель Брока пливе значно швидше, ніж було до шторму? – спитав Грудлі Шруда.

— Помітив, — сухо відповів найджур, латаючи діру в сорочці.

Зевагур нахилився ближче до нього:

— Гадаєш, це він? 

— Якщо ти маєш на увазі те маленьке чудовисько, що мешкає в морі, то так, думаю, саме воно рухає наш корабель, – сховавши голку, Шруд розтягнувся на набитому соломою тюфяку.

— Хотілося б вірити, що скринька Брока не дасть йому знов нудьгувати, – після недовгої паузи додав Грудлі.

— Впевнений, так і буде — на те вона й магічна! — найджур підперся на одну руку і зацікавлено подивився на друга. – А це ти до чого? Є сумніви?

— Та ні, – знизав плечима Грудлі. – Я от міркую: раніше ж ми ніколи не зустрічали чаклунів, а відтоді як зголосилися допомогти Теарін, складається враження, що магія сама почала нас переслідувати.

- Ти тільки команді Брока не кажи про свої міркування. Вони й досі під враженням від того, що сталося. Так зиркають на дівчину, наче бояться, що вона і їх на щось перетворить.

Грудлі розвеселився:

— А ти хіба не боявся, що наша чаклунка знов слова переплутає?

— Ой, не нагадуй, – кумедно скривилося обличчя найджура. – Що-що, а про ту хворобу в таверні я волів би забути, – він, здригнувшись, накрився тонкою ковдрою і повернувся на інший бік.

Менше ніж за добу корабель Брока кинув якір біля прибережних скель. Народ Гудеери зустрів незваних гостей прохолодно, і де б ті не з’являлися, проводжав чужинців недовірливим поглядом. Щоправда, це зовсім не стосувалося Брока, якого були раді бачити всі без винятку. Користуючись нагодою провідати свого друзяку Гершема, який жив за містом біля підніжжя скель, капітан, на щастя, вирішив їх супроводити.

— Нам тут не раді, — підсумував Аскаль, відчуваючи на собі неприкриту ворожість місцевих.

— Облиш… Проста обережність, не більше, — мовив Брок. – Воно й не дивно. Наскільки я знаю, колись краадони винищили тут ціле місто.

— Але ж ми не краадони, — прошепотіла Теарін. – Що ми їм зробили?

— Так-то воно так. Тільки щоб накоїти лиха, ті прийшли на землю горців у людській подобі. Не питайте чому, бо я сам не знаю. Отже, коли вони несподівано перетворилися на горезвісних птахів, Гудеера до такого була не готова.

Він кивнув на парочку, що йшла попереду, і приснув сміхом:

— Тільки погляньте… А ви ще питаєте, чому гудеерці такі нашорошені.

Під пильними поглядами містян Грудлі у супроводі волохатого велетня весь час кланявся, підіймаючи руки вгору, і голосно промовляв:

— Мир вам, мешканці Гудеери! Усміхаймося та даруймо любов одне одному! Славному місту — безмежного процвітання!

— Може, досить? — процедив другові Шруд, коли той вкотре вигукнув: «Мир вам!». Зустрівшись поглядом з гарненькою чорноокою молодицею, він все ж не стримався та й подарував красуні свою наймилішу усмішку, після чого її рука загрозливо потягнулася до ножа.

— Що ти робиш? – прошипів зевагур. – Знайшов час красуватися іклами. Я тільки-но почав відчувати на собі їхню гостинність!

— Ну авжеж… Якщо ти ще раз вигукнеш «Мир вам!», то напевно її відчуєш!

Все ж вони змогли оминути несподівані сутички та не вв’язатися в бійку, хоч і були від них на волосок. Щоправда, неприємністю на шляху до будинку Гершема стала підвернута нога Брока, коли той послизнувся на мокрому камені, перетинаючи гірську річку, але за допомогою Аскаля та Шруда він досить ловко пересувався.

Горця не було вдома — принаймні так здалося на перший погляд. Від легкого дотику вузькі двері, скрипнувши, розчинилися навстіж, і Шруд, зробивши крок уперед, ледь встиг відскочити, бо широке лезо, що впало зверху, мало не розтрощило його навпіл. Такої гучної та добірної лайки, що сколихнула собою тиху місцевість, навіть Аскаль з Грудлі раніше від нього не чули. Стіни будівлі, здавалося, затремтіли, коли найджур зопалу лупанув по них кулаком.

— Гершеме, старий пройдисвіте, що за жарти! – розлючено вигукнув Брок, як тільки Шруд перевів подих. – Оце так ти зустрічаєш старого друга!

Такий же огрядний, як і сам капітан, до них вийшов, розкривши руки для широких обіймів, середніх літ чоловік. — Морський вовче! Здивував так здивував! Скільки ж ми не бачилися?

— Не так і давно, — пробубнів Брок. – Це останнє лезо чи ще є десь приховані? Начіпляв тут…

Горець винувато поплескав його по плечу:

— Що поробиш, у такі часи живемо, доводиться захищатися… Не зважай.

Він окинув швидким зацікавленим поглядом компанію друга і спохватився:

— Та чого ж ми стоїмо на порозі, проходьте мерщій!

В непримітну садибу Гершема знайомі рідко заходили, тому він і слухати не хотів про те, що четвірка мандрівників прагне якнайшвидше дістатися роздоріжжя за гірським перевалом. Нічого не лишалося, як поступитися такій гостинності і зупинитися в його домі на якийсь час.