Частина 22. Коли магія прокидається

— Ти помітив, що попри великі пошкодження корабель Брока пливе значно швидше, ніж було до шторму? – спитав Грудлі Шруда.

— Помітив, — сухо відповів найджур, латаючи діру в сорочці.

Зевагур нахилився ближче до нього:

— Гадаєш, це він? 

— Якщо ти маєш на увазі те маленьке чудовисько, що мешкає в морі, то так, думаю, саме воно рухає наш корабель, – сховавши голку, Шруд розтягнувся на набитому соломою тюфяку.

— Хотілося б вірити, що скринька Брока не дасть йому знов нудьгувати, – після недовгої паузи додав Грудлі.

— Впевнений, так і буде — на те вона й магічна! — найджур підперся на одну руку і зацікавлено подивився на друга. – А це ти до чого? Є сумніви?

— Та ні, – знизав плечима Грудлі. – Я от міркую: раніше ж ми ніколи не зустрічали чаклунів, а відтоді як зголосилися допомогти Теарін, складається враження, що магія сама почала нас переслідувати.

- Ти тільки команді Брока не кажи про свої міркування. Вони й досі під враженням від того, що сталося. Так зиркають на дівчину, наче бояться, що вона і їх на щось перетворить.

Грудлі розвеселився:

— А ти хіба не боявся, що наша чаклунка знов слова переплутає?

— Ой, не нагадуй, – кумедно скривилося обличчя найджура. – Що-що, а про ту хворобу в таверні я волів би забути, – він, здригнувшись, накрився тонкою ковдрою і повернувся на інший бік.

Менше ніж за добу корабель Брока кинув якір біля прибережних скель. Народ Гудеери зустрів незваних гостей прохолодно, і де б ті не з’являлися, проводжав чужинців недовірливим поглядом. Щоправда, це зовсім не стосувалося Брока, якого були раді бачити всі без винятку. Користуючись нагодою провідати свого друзяку Гершема, який жив за містом біля підніжжя скель, капітан, на щастя, вирішив їх супроводити.

— Нам тут не раді, — підсумував Аскаль, відчуваючи на собі неприкриту ворожість місцевих.

— Облиш… Проста обережність, не більше, — мовив Брок. – Воно й не дивно. Наскільки я знаю, колись краадони винищили тут ціле місто.

— Але ж ми не краадони, — прошепотіла Теарін.

— Так-то воно так. Тільки щоб накоїти лиха, ті прийшли на землю горців у людській подобі. Не питайте чому, бо я сам не знаю. Отже, коли вони несподівано перетворилися на горезвісних птахів, Гудеера до такого була не готова.

Він кивнув на парочку, що йшла попереду, і усміхнувся.

— Тільки погляньте.

Під пильними поглядами мешканців міста Грудлі у супроводі волохатого велетня весь час кланявся, підіймаючи руки вгору, і голосно промовляв:

— Мир вам, мешканці Гудеери! Усміхаймося та даруймо любов одне одному! Славному місту — безмежного процвітання!

— Може, досить? — процедив другові Шруд, коли той вчергове вигукнув: «Мир вам!». Але, зустрівшись поглядом з гарненькою чорноокою молодицею, найджур не стримався та й теж подарував їй свою наймилішу посмішку, після чого рука жінки загрозливо потягнулася до ножа.

— А ти що робиш? – фиркнув у відповідь зевагур. – Знайшов час красуватися іклами. Я тільки-но почав відчувати на собі їхню гостинність!

— Ну авжеж… Якщо ти ще раз вигукнеш «Мир вам!», то напевно її відчуєш!

Все ж вони змогли оминути несподівані сутички та не вв’язатися в бійку, хоч і були від них на волосок. Щоправда, неприємністю на шляху до будинку Гершема стала підвернута нога Брока, коли той послизнувся на мокрому камені, перетинаючи гірську річку, але за допомогою Аскаля та Шруда він міг досить ловко пересуватися.

Горця не було вдома — принаймні так здалося на перший погляд. Від легкого дотику вузькі двері, скрипнувши, розчинилися навстіж, і Шруд, зробивши крок уперед, ледь встиг відскочити, бо широке лезо, що впало зверху, мало не розтрощило його навпіл. Пролунала така гучна й добірна лайка найджура, якої раніше Аскаль та Грудлі від нього й не чули. Навіть стіни будівлі, здавалося, затремтіли, коли той зопалу лупанув по них кулаком.

— Гершеме, старий пройдисвіте, що за жарти! – розлючено вигукнув Брок, як тільки Шруд перевів подих. – Оце так ти зустрічаєш старого друга!

Такий же огрядний, як і сам капітан, до них вийшов, розкривши руки для широких обіймів, середніх літ чоловік. — Морський вовче! Друзяко! Здивував так здивував! Скільки ж ми не бачилися?

— Не так і давно, — пробубнів Брок. – Це останнє лезо чи ще є десь приховані? Начіпляв тут…

Горець винувато поплескав його по плечу:

— Що поробиш, у такі часи живемо, доводиться захищатися… Не зважай. Та чого ж ми стоїмо на порозі, проходьте скоріше! Це ж треба, така приємна несподіванка!

До Гершема мало хто заглядав, тому він нічого не хотів чути про те, що четвірка мандрівників поруч з Броком хоче якнайшвидше дістатися роздоріжжя за гірським перевалом. Нічого не залишалося, як поступитися його гостинності, тому всі вирішили зупинитися в його домі на певний час.

Чоловік поставив на стіл смажене ягня, і за веселими оповідками горця час почав линути непомітно. Радіючи, що знайшов вільні вуха, Гершем безупину розповідав про їхні з капітаном пригоди, не забуваючи іноді покепкувати зі свого друга, який ледь встигав і собі бодай слово вставити.