Частина 19. Квітка з Шептун-поля

Янгіс налила всім у горнятка ромашковий чай і почала розповідати:

- Сталася якось зі мною така історія. Зайшла я у сад біля дому помилуватися квітами й бачу: виросла серед них одна, про яку я нічого не знала. Така вона наче й непримітна була на перший погляд — квіточки маленькі, листя синьо-зелене, а чимось погляд притягувала. Стою собі, її роздивляюся. Думаю: «Цікаво, що вона про себе повідає?» Нахилилася ближче, а то і не квітка зовсім, а якась палиця з головою із землі стирчить і дивиться злобно на мене…

Янгіс здригнула плечима і продовжила:

- Очі в неї величезні, ось такі, - вона розчепірила пальці рук, - носа два і широкий язик облизується. Як я перелякалася — передати не можу! Почала втікати, а це страхіття за мною та й не відстає ні на крок. На щастя, мій любий Таккі, хай ерни співають йому пісень у небутті, побачив, що його дружина наче шалена бігає навколо будинку з переляканими очима, взяв та й вилив на мене відро крижаної води. Тільки тоді я і зупинилася.

Ох, думала, помру — так набігалася. Тільки й змогла, що дістатися ліжка, й одразу заснула. І сниться мені сон, що стою я біля якогось поля. А воно таке велике-велике! Наче маленькі сині зірочки, світяться на ньому квіточки — і виглядають вони саме так, як та квітка, що я знайшла у саду. І безліч тихих голосів долинає звідкись. А серед них вирізняється дивний шепіт, що називає моє ім’я та кличе до себе. Немов зачарована, я вже хотіла на це поле ступити, аж тут твій батько, — вона поглянула на Шруда, — мене розбудив. Тоді я зрозуміла, що за гостя завітала до мого саду, і ще дужче захотіла про неї дізнатися.

А повертатися ж лячно! Все ж пересилила себе, пішла. Заходжу в сад, відвернула обличчя, щоб не дивитися на ту квітку, та бочком до неї, бочком… Простягнутою рукою намагаюся навпомацки її знайти. Звісно, це в мене не вийшло — лише улюблені квіти повиривала. Думаю: «Гаразд, на дворі ще одне відро з водою стоїть, нехай буде як буде — гляну на неї». Подивилася… і нічого. Квітка як квітка, росте собі серед інших, і натяку нема на чудовисько, від якого втікала. Щоправда, коли я торкнулася її рукою, назватися вона не захотіла, проте повідала: якщо зірвати її до вечора того дня, коли вперше побачиш, і одразу розім’яти листя з маслом та дрібкою попелу, то утворена суміш буде підсилювати дію всіх інших трав і позбавлятиме від недуг, накликаних магією.

Тож тієї ж ночі я так і вчинила: з листя приготувала суміш, а стебло з квіткою не захотіла викидати, залишила на згадку серед сторінок книги та й заховала подалі. І добре, що сховала! Бо Таккі, як дізнався про суміш із квітки, що насіялася в нашому саду з самого Шептун-поля, одразу ж загорівся до нього піти. Мовляв, із нею йому нема чого боятися і шепіт трав тепер не страшний. Виявляється, він уже давно мріяв про дар від Альдаріни. Навіть цю мапу десь роздобув.

Вона трохи помовчала, а потім вигукнула, наче звертаючись до самої себе:

— Але ж квітка ця не єдина, що росте серед того поля! Хтозна, як поводяться інші його рослини. Я чула безліч голосів, і всі вони були різні. Можливо, це й не вона промовляла до мене у сні… Проте скільки не вмовляла чоловіка передумати – дзуськи! Стояв на своєму, хоч трісни. Навіть не хочу думати, що з ним було б, якби він все ж до Шептун-9поля дістався. Та небуття забрало його раніше.

Жінка зробила останній ковток і задумливо подивилася на хлопців та Теарін:

— Відтоді я додаю кілька крапель тієї рідини у свої ліки, але вона все не закінчується. Таке ось диво… Тому в Мільдагорі всі так швидко й одужали після закляття. А ви тепер думайте, що далі робити.

Теарін напружено дивилася на похмурі обличчя хлопців, які після розповіді Янгіс помітно поникли. Вона зрозуміє, якщо вони передумають. Врешті-решт, їй і самій було невідомо, чим скінчиться ця подорож. Чому заради неї хтось має ризикувати життям? Але вона знову повірила, що знайшла справжніх друзів, і ось вони теж її покидають. Це було важко прийняти, проте доведеться. Зрештою, залишаючи рідний дім в Нельзідері, вона була готова долати цей шлях наодинці. Чому ж тоді всередині все стискається від того, що вже вдруге ті, хто зголосився допомогти, змінюють свою думку? Спочатку Дорога, який обіцяв, що приведе її до Альдаріни. Тепер — Аскаль. Від думки про нього ставало найважче. Мабуть, треба звикати до того, що обіцянок не завжди дотримуються, а те, що називають коханням, приносить не тільки радість. З важким серцем Теарін чекала на рішення хлопців.

Першим до дівчини підійшов вілдайор. Він тримав руки в кишенях і наче звисока нестерпно довго дивився на неї. У Теарін усе всередині обірвалося. «Чому він мовчить? Хоче сказати, що передумав, але боїться образити? Хоч би не зомліти, коли це почую», — думала вона, намагаючись не виказати хвилювання. Коли ж широка посмішка нарешті змінила вираз обличчя Аскаля, вона була ладна вчепитися йому в горло.

— Сподіваюся, ти не мала наміру позбутися мене таким чином? — сміючись, запитав він, перехопивши руки дівчини. Теарін не промовила ані слова, проте за неї відповіли її очі — вони сяяли від радості, наче зорі.

Шруд ляснув долонями по колінах і озирнувся на Грудлі, чий хвіст вже згрібав у кишені все необхідне для подорожі. Найджур підвівся:

— Хрін мені в ніс, все ж шкода, що дарів нам не бачити! Проте жили ж ми якось без них раніше. Нема чого й думати: такому горобчику, як наша чаклунка, не варто самій блукати світом.

Несподівано він коротко реготнув:

—Тільки, я тебе прошу, Теарін, більше не переплутай слова, коли почнеш чаклувати!