Частина 18. Знахарка із золотим іклом

Йшли вони дуже повільно: найджур ледь пересувався, а Грудлі взагалі був схожий на вичавлений огурус. Проте на них чекала приємна несподіванка. Перетнувши лише одну вулицю, Аскаль із Теарін побачили, як мати Шруда мчала їм назустріч верхи на вже знайомому хижаку.

Янгіс, зважаючи на високий зріст найджурів, вважалася маленькою та кругленькою. Зустрівшись із нею, можна було не одразу зрозуміти, рада вона тобі чи ні: усміхнені очі, милий очіпок на голові та грайливе широке намисто, що підстрибувало під час ходьби на пишних, як у Бейд, грудях, створювали яскравий контраст із єдиним іклом, що вона мала. Воно було золоте та виглядало з-під верхньої губи, роблячи її вигляд погрозливим та перебираючи всю увагу на себе. Той, хто вперше бачив усмішку жінки, мимоволі починав шукати поглядом місце, де було б можна сховатися, знаючи про запальну вдачу найджурів, проте теж обережно всміхався у відповідь. Ця особливість не заважала Янгіс успішно лікувати не лише мешканців свого краю та Леардонії, а й тих, хто жив далеко за її межами, адже хворі з’їжджалися до неї звідусіль.

Маючи стільки років справу з недугами, знахарка, щойно її скрутило, змогла швидко поставити себе на ноги. Прихопивши чимало засушених трав та скляночок із ліками, Янгіс осідлала тегрануса, якого тепер лагідно називала Крихіткою, й понеслася до таверни. Нещодавно жваві вулиці Мільдагори зараз нагадували поле битви, тільки підкосив їх не ворог, а підступна хвороба. Вдалося свято – нічого не скажеш…

Але ось що було дивно: лише люди не постраждали. Не інакше як у містечку була задіяна магія… Хто ж міг це зробити? На думку про чари також наводило й те, що Крихітка, який після одуження не відходив від неї ні на крок і лащився як цуценя, не захворів на цю ж недугу вдруге. З таким Янгіс уже стикалася: так само поводилася незвична квітка, яку вона колись знайшла на своїй клумбі.

На тлі чуток про дівчину, яка прямувала до Альдаріни, напрошувалося припущення, що саме вона цю хворобу й накликала. Бо хто при здоровому глузді ризикне перейти Шептун-поле? Лише той, хто не боявся його чарів, а отже — мав магію в собі. Чи не та це сором’язлива супутниця, з якою Аскаль нещодавно до неї навідався? Хотіла б вона поглянути їй у вічі! Аж ось і вони з’явилися на дорозі з нещасними Шрудом та Грудлі. Що ж, вона спочатку поставить усіх на ноги, а вже потім з’ясує, що тут до чого.

Коли Теарін побачила, як жінка, відсунувши вбік Аскаля та поклавши руки на боки, попрямувала до неї, то мимоволі на крок відступила. Але найджурка, підійшовши майже впритул, лише промовила їй:

— Ти допоможеш мені варити зілля. А ти, — вона вліпила дзвінкого потиличника хлопцю, від чого Теарін почервоніла, — будеш ним хворих відпоювати, поки всі не одужають. Знайшли чим бавитись, теж мені…

Майже три доби без відпочинку вони допомагали Янгіс. Невдовзі до них приєдналися Шруд із Грудлі, що разом з Аскалем носили таці, та її доньки, які подавали хворим лікувальний відвар. Теарін варила зілля, стоячи біля котла та покірливо виконуючи всі вказівки Янгіс. Попри втому, вона була рада допомагати, щоб хоч якось спокутати провину. Та й мати Шруда виявилася чудовою жінкою. Спостерігаючи за нею, дівчина переконалася, що та й справді знала про трави все і щиро хвилювалася за інших. Аскаль та Грудлі, хоч і не були їй рідними, проте любила вона їх не менше, ніж свого сина. Ця трійка була нерозлучною, і один за одного стояла горою, у чому Теарін уже мала змогу пересвідчитися.

Дивлячись, як найджурка розливає у горнятка відвар, вона помітила, що знахарка додає в кожне декілька крапель якоїсь синьої маслянистої рідини. На питання, що це таке, Янгіс із пустотливістю в очах відповіла загадково, що на магічну недугу і ліки мають бути магічними. І більше пояснювати не стала. Коли нарешті останній хворий одужав і вони опинилися в її домі, Янгіс була готова почути історію юної чаклунки, якою, безсумнівно, була ця мила дівчина. Давши всім відпочити до ранку (бо втомлені всі заснули без сил там, де впали), знахарка після сніданку уважно слухала Теарін, яка, розповідаючи, чухала за вухом Крихітку, що вмостився біля її ніг.

Коли дівчина із сумом промовила, що не має, як рідні, магічного дару, найджурка відмахнулася рукою:

— Ай, Теарін, я тобі так скажу: у кожного свій час. Гадаєш, я завжди на травах зналася чи, може, одразу народилася знахаркою? — вона посміхнулася. — Якби ж то! Довіку, мабуть, торгувала б на ринку, якби не один випадок.

Дівчина слухала її дуже уважно, і Янгіс розійшлася.

— Так ось, — продовжувала вона. — Продаю я, значить, буаші, аж підходить до мене якийсь перехожий. Дивний такий… високий. Плащ на ньому, як зараз пам’ятаю, чорний, по землі стелиться, а очей з-під каптура й зовсім не видно. І каже мені, перебираючи руками солодкі плоди на прилавку: «Затрималася ти тут. Місце це не твоє. Час, — каже, — іншим допомагати, хвороби з тіла виганяти». Я ще подумала: не сповна розуму чоловік — де я, і де знахарство. Ніколи не думала про таке й не хотіла. Вирішила: наповню його кошик скоріше, то він швидше й піде — і відвернулася. А коли хотіла віддати плоди незнайомцю, того вже й слід простиг. Лише перев’язаний пучок сухих трав лежав на прилавку. І ось, чи повіриш: я тільки-но їх торкнулася, як уже знала і назву кожної, і призначення. Наче розмовляли вони зі мною. Не вголос, звісно, проте я знала їхню мову. Ось так і зацікавилася: почала збирати рослини, вивчати їх, а далі вже й хворих лікувала. Тож, можливо, і твій час ще не настав.

— Чому ти мені про це ніколи не розповідала? — здивовано спитав Шруд, який краєм вуха прислухався до розмови, поки роздивлявся мапу із друзями.