Частина 17. Не чіпай найджура, або Бійка в таверні

Наблизившись до таверни, Теарін звернула увагу на жебрака у старому мотлоху, який сидів біля оздобленого червоною цеглою входу неподалік від вікна, з якого щойно вилетів стілець. Його голова була низько опущена й схована під каптуром. Схоже, він спав, незважаючи на гул голосів навколо. Чорний зношений плащ приховував його постать, проте на зап’ястках та босих стопах дівчина помітила набряклі довгі шрами, що перепліталися між собою і подекуди мали свіжі подряпини. Коли Аскаль відійшов до вікна, Теарін дістала мазь і поклала її біля жебрака. Тієї ж миті, сталевою хваткою, він схопив дівчину за зап’ясток та підвів голову. Це був немолодий чоловік з настороженим поглядом та худорлявим серйозним обличчям, по якому промайнула тінь здивування, коли він її побачив. Наче раніше вони вже зустрічались. Та оскільки таке було неможливо, Теарін вирішила, що це їй здалося. До того ж дивний жебрак одразу відпустив її руку і глибше насунув каптур.

Крізь вікно Аскаль обвів поглядом простору залу. Люд гучно святкував за численними дерев’яними столами, між якими спритно маневрувала з тацями в руках Меяра. То тут, то там лунав регіт та дзвін келихів, з яких розхлюпувалася гамарлиха. Курява раз у раз здімалася вгору, через що сонячне світло ще більше губилося в тютюновому димі. У стін були розкладені яскраві гарбузи різних кольорів, а для затишку де-не-де стояли м’які когури, накриті в’язаними ковдрами та тонкими барвистими килимами. Щойно хлопець із Теарін зайшли всередину, зацікавлені погляди присутніх переметнулися в їхній бік, та вже за мить всі знову повернулися до своїх келихів.

Друзі Аскаля сиділи боком до входу неподалік від шафи із посудом. За їхніми спинами через один стіл різалися в карти найджури — Рудий, Однозуб та Кошлатий, — а також щуплий зевагур, імені якого хлопець не знав. Малий геть не вписувався в їхнє товариство, проте, судячи з усього, вигравав, бо час від часу хтось із найджурів підскакував і починав йому погрожувати. Позаду них уздовж всієї стіни тягнулася барна стійка, за якою статна Бейд із квіткою у волоссі подавала Меярі смажених ульзусів та пляшки з гамарлихою.

Привітавшись зі Шрудом та Грудлі, Аскаль з Теарін сіли навпроти.

— Бейд, рибонько, принеси-но нам гамарлихи та смаженого ульзуса, — гукнув Шруд сестрі, яка саме до них підходила.

— Яка я тобі «рибонька», бовдуре! — гаркнула Бейд. — Тобі треба, ти й неси! Зовсім знахабнів, ледащо.

Під сміх друзів Шруд поплентався за нею до барної стійки. Зевагур зміряв зацікавленим поглядом супутницю Аскаля і звернувся до неї:

— Тож, це ти хочеш перейти Шептун-поле?

— Яким же вітром занесло сюди ці чутки? – здивовано випередив хлопець думки Теарін. Грудлі хмикнув:

— Нічого дивного: що на одному краї скажеш — на іншому відгукнеться. Тут уже всі знають про дівчину, яка прямує до Альдаріни.

— Мабуть, дарів захотілося! – пролунало звідкись.

— А ти як не знаєш, то й не кажи. Їж та пий собі мовчки, — крикнув Шруд через плече, ставлячи на стіл пательню зі смаженим ульзусом.

— І справді, Рудий, — почули вони, — дивись краще в карти, а то програєш.

Шруд підморгнув Теарін і пробасив стиха:

— Мій батько теж хотів його перейти. Ти знаєш, що це дуже небезпечно?

— Вона буде не сама. Я теж піду з Теарін, — після короткої паузи промовив Аскаль, зловивши здивований і водночас радісний погляд дівчини.

Найджур відкинувся на спинку стільця, розмірковуючи, потім пригубив гамарлихи і промовив змовницьки:

— Тоді я піду з вами.

Грудлі ледь не поперхнувся:

— Трясця, що? А я? – вигукнув він. – Мені тепер теж туди йти?

— Чому б ні… — Шруд поклав руку на плече друга, від чого той аж зігнувся. — Подумай, друже: це ж така можливість стати частиною незабутньої пригоди! Що ми тут робимо? Тільки п’ємо та нудьгуємо. А так і дівчині допоможемо, і дар отримаємо.

— Або помремо… Дуже обнадійливо, — буркнув зевагур. – Ви хоч знаєте, де та Альдаріна?

Широка посмішка розпливлася по обличчю найджура.

— А як вам ось це? Прихопив з дому, – промовив він змовницьки, поклавши на стіл перев’язаний згорток. Коли Шруд розгорнув старий папір, друзі побачили мапу Леардонії, накреслену фіолетовим чорнилом. Грудлі присвиснув.

— Батько сховав її від матері, щоб не хвилювати. Але я бачив куди, – задоволено додав найджур.

— Це саме те, що нам треба, — промовив Аскаль. Зевагур протяжно видохнув і промовив дівчині:

— Тепер, хочеш не хочеш, а треба йти. Не можу ж я залишити тебе на цих двух невдах!

— Скажи краще, що ця мапа переконала тебе піти з нами, — фиркнув Шруд.

Тут їх відволік несподіваний грюкіт, що пролунав за гральним столом.

Розлючений найджур стояв, піднявши за шкірки зевагура, який телепався в повітрі, наче той прапорець, що висів над входом.

— Ей, Рудий, відпусти малого! – гукнув йому Шруд.

— А тобі що до того? Буде знати, як шахраювати!

— Ти мене не почув? — проревів Шруд. — Кажу: відпусти його!

— А як ні, то що? — огризнувся Рудий, проте опустив зевагура на підлогу й почав підходити до їхнього столу.